33

Настав пізній вечір, старовинний годинник в кімнаті пробив одинадцять, за вікном непроглядна темрява розріджується слабкими відблисками місяця, а в кімнаті стоїть неясна напівтемрява, супроводжуючись слабким потріскуванням свічок, що горять. Навіть змучений вигляд Олівії, яка безперебійно проридала кілька годин поспіль і втомлена заснула на колінах матері, не може відвернути мене від настирливих сторонніх думок, що роз'їдають мою свідомість зсередини. Порожній будинок віддається неприродною тишею. Мої кроки по паркету розносяться тихим шелестом, навряд чи перекриваючи цокання настінного годинника.

- Ну і де ж він?

Я не знаю, що найгірше в цій ситуації, чути нескінченне "абонент недоступний" або довгі протяжні гудки, які так і залишаються без відповіді, у результаті перенаправляючи мене на автовідповідач. Телефон щоразу так і норовить випасти з моїх тремтячих пальців, так що врешті-решт мені доводиться стиснути їх у кулаки і накрити рукавами сорочки, щоб угамувати тремтіння. Одяг душить мене, перед очима пливе туман, у просторій кімнаті так запекло мало кисню. Там, за сірими вікнами, знову мерехтять невиразні темні тіні. Потягло внизу живота, в голові різко запаморочилось. Мені здається, я провалююсь кудись униз. Проходить ціла вічність, ціле життя у безодні розпачу, і на моє плече опускається чиясь рука. Дотик лагідний і дуже обережний.

- Кімберлі, тобі недобре?  - голос Амалії м'який і стривожений.

Я не можу змусити себе підняти голову і виштовхнути з горла слова. Все, на що мене вистачає, - легке хитання головою. Голос стає чутний трохи чіткіше - жінка схилилася до мене і шепоче у вухо:

- У тебе щось болить?

Знову негативний кивок.

Вона випростується і м'яко підтримує мене за плечі, допомагаючи підвестися.

- Люба, думаю, тобі потрібний відпочинок. Ідемо зі мною, я тобі постелю у своїй спальні.

Коли вона намагається взяти мене під руку, в підбадьорливому жесті торкнувшись мого плеча, я майже не чиню опір, безглуздо перебираючи ногами. Слабкість сковує моє тіло, заважаючи зробити крок.
Так, не вийшло у нас з нею знайомство так, як я цього хотіла б. Ми не зустрілися за звичайною сімейною вечерею, як це відбувається у звичайних пар. Нас звела доля саме тоді, коли Кейн опинився у відносній небезпеці, а я тихенько божеволію від страху втратити його.

- Це моя спальня, - клацнувши вимикачем, Амалія запрошує мене до своїх скромних апартаментів. - Тут ти можеш добре відпочити, а ми з Олівією помістимося на дивані.

Я мовчки спостерігаю, як вона перестелює ліжко, засовуючи ковдру у свіжу наволочку, дивлюся на вивірені та спритні рухи і розумію, що зараз я б навіть подушку підняти не змогла, - настільки сильно тремтять від перенапруги мої руки. Я дивлюся на жінку, яка називає себе матір'ю Кейна і розумію, що не бачу в ній ні краплі від людини, яка могла б зробити так низько по відношенню до своїх близьких. Якби я не знала всієї правди, я б нізащо не повірила, що ця жінка колись зрадила своїх дітей заради уявних розваг та алкоголю.

- Ви зовсім не переживаєте? - здивовано питаю я, оскільки за весь вечір справді не помітила жодного емоційного сплеску чи сліз, як це було в мене. Амалія посміхається мені кінчиками губ.

- Звичайно, я хвилююся, - її посмішка розтягує губи в тоненькі смужки, покриваючи їхні куточки неглибокими мощинами. - Але про тебе я турбуюся більше, люба. Кейн мені розповів, що ти вагітна і повір мені, він дуже кається через те, що змусив тебе засмутитися. Мушу тобі зізнатися, це я у всьому винна. Я попросила йому нічого тобі поки що не говорити про наше спілкування. Коли він сьогодні привіз вас до мене, щиро кажучи, я була в шоці. Адже він так переживав через Олівію... Але годі. Просто повір мені на слово, нічого страшного не відбувається, ти не маєш так хвилюватись. Я майже впевнена, що все найгірше вже позаду і скоро він повернеться. А ти поки що постарайся заснути. Надобраніч, люба. Якщо я тобі знадоблюсь, клич мене, не соромся.

Відпустивши мені трохи незграбну усмішку, за якою я все ж таки розглянула тінь занепокоєння, Амалії нічого не залишається, окрім як піти до Олівії, що прокинулася і знову не на жарт схвилювалася.

Я не розумію. Я справді нічого не розумію. Тому просто стою, як безглузда статуя і дивлюся, як повільно зачиняються двері. Як бути? І може, я бодай частково хотіла б прислухатись до її поради, і справді припинити настільки хвилюватись, але сірі дубові двері будинку так і дивляться на мене з похмурим очікуванням неминучого лиха.

Вночі мені стає погано. Годині о другій я прокидаюся в темряві кімнати від глибокого почуття нудоти і з ломотою у всьому тілі і розумію, що мені все ж таки якимось чином вдалося заснути.

Я кидаю погляд на годинник біля ліжка.

Три двадцять п'ять.

Розумію, що все одно більше не заплющу очей. Штурхаю двері назовні, чується слабкий тріск свічки, що догорає, і мені відкривається дивна картина.

- Кейн? - я бачу людину, що схилилася над диваном і поки не розумію, чи не помилилася я. Людина випростується, дивлячись на те, що приховано від мене за широкою спинкою, і поки що не бачить мене. - Кейн!

Я вже біжу на всіх парах і мало не збиваюся з ніг, повисаючи на ньому, обіймаю так міцно, що від сили цих обіймів хрумтять мої пальці.

- Кім, - я відчуваю переривчастий видих мені у волосся і лагідний поцілунок за вушком, і мало не млію від полегшення, коли мені в вуха вливається знайомий оксамитовий голос.

- Боже, ти повернувся...

Тремтячи від хвилювання, я тривожно оглядаю його на наявність побоїв і я розумію, що моє передчуття мене підвело. Поки не чую чиєсь протяжне зітхання позаду. Я застигаю статуєю, напружуючись всім тілом до кінчиків пальців, повільно обертаюся і охаю. На дивані лежить молода дівчина чи то непритомна, чи то перебуваючи в глибокому сні.

- Це...

- Дочка Блейка.

- Господи. Вона...

- Жива, Кім. Вона жива, - його відповідь виходить з таким явним полегшенням, що я мимоволі затамовую подих, піднімаю голову і бачу, що Кейн дивиться на мене невідривно.