24

- Як ти себе почуваєш?

Мій стурбований погляд пронизує її наскрізь, уважно оглядаючи, вишукуючи, але Кім тільки посміхається мені поверх чашки з ранковою кавою.

- Краще не буває, - сміється вона, підморгнувши мені.

На годиннику - шоста тридцять, за вікном світлішає у світанку, через високі вікна в кухню проникає золотаво-блакитне світіння, забарвлюючи все навколо м'яким кольором спокою і гармонії. Кім сидить за барною стійкою, попиваючи каву на високому дерев'яному стільці. Перед нею миска з боулом та недоїдений манго. Я ж навідріз відмовився снідати.

Вчора вночі я ніби з ланцюга зірвався і це приносить мені легке занепокоєння. Щось у ній змінилося. Я не можу пояснити собі, що саме, але я відчуваю, що це так. Ласкаві сонячні промені м'яко торкаються її, і я дивлюся, як Кім задоволено мружиться, підставивши обличчя сонцю. Я стою навпроти неї зі склянкою води в руці і продовжую свердлити її поглядом. Вона розплющує одне око, продовжуючи жмуритися другим:

- Ну що ще?

Я нахиляю голову, ставлю склянку на стільницю і швидко струшую головою, ніби встряхуючись від мани.

- Пробач, - бурмочу я, уникаючи зустрічатися з нею поглядом. - Піду розбуджу Олівію.

- Не треба, я сама, - Кім зістрибує зі стільця, поставивши чашку, вона раптом підходить і обіймає мене за шию долоньками. Вона тягнеться на носочках, ніжно цілуючи мене в щоку.

- Знаєш, мені сподобалося те, яким ти був цієї ночі. Таким нестримним та пристрасним... Мій ненаситний тигр. 

Я ковтаю. Що з нею? Вона ще ніколи зі мною не фліртувала. Я не скажу, що мені це не подобається, - бачити кокетливу Кім із бешкетним блиском в очах і спокусливою усмішкою на пухких губах - це щось нове для мене.

- Ну чого ти застиг? - Кім ніжно усміхається, погладжуючи мою щоку. - Давай же, поцілуй мене, коханий, - просить вона.

Я відчуваю, як здригнулися м'язи на моїх плечах. Її вії легенько опускаються, і я здивовано дивлюся на неї із сумішшю сумніву та невпевненості. Я ледве впізнаю свій раптово зворушений голос - низький, схвильований, нерівний:

- Як ти мене назвала?

- Коханий, - повторює вона, посміхнувшись. - Ну, знаєш, так зазвичай називають тих, кого дуже люблять..

- Господи, Кім, - я притягую її до себе так міцно, що на мить забуваю про те, наскільки вона тендітна для мене. Я з запалом впиваюсь у її рот і цілую так міцно і глибоко, що в мене самого зводить легені.
Кімберлі відповідає мені так, наче тільки цього й чекала. Вона затіяла цю гру і майстерно веде її, а я вперше їй піддаюся, давши можливість коханій жінці відчути себе головною. Нарешті, коли повітря в легенях випито до дна, а губи полум'яніють пожежею, ми відриваємося одне від одного і дивимося одне одному в очі, важко дихаючи. Я стискаю її талію трохи міцніше, відчуваючи під пальцями тонку тканину моєї білої сорочки на ній, - ще один вірний спосіб остаточно звести мене з розуму, - і опускаю голову їй на плече, притулившись до вигину її шиї, поки вона м'яко гладить мою потилицю. Я помічаю, що минула ніч змінила і мене теж. Можливо, тому що вона була іншою, не такою, як попередні.

- Тобі краще не говорити мені такі речі зараз, - глухо говорю я їй у шию.

- Чому?

- Бо інакше ми обоє знову опинимося на ліжку менше, ніж за хвилину.

Вона сміється:

- Думаєш, я буду проти?

Кім відсувається, обережно взявши моє обличчя у свої долоньки, напевно очікуючи зустрітися з моєю усмішкою у відповідь, проте, на її подив, я не посміхаюся. Я бачу, як бешкетний блиск в її очах гасне і усмішка повільно звужується на губах, наповнюючи її обличчя ретельно стримуваною спантеличеністю, яка тільки посилюється, коли я повільно проводжу великим пальцем по її губах, дивлячись на неї з відчуженою задумливістю.

- Я мушу розбудити Олівію, - несподівано хрипким голосом говорю я.

І я йду, залишивши Кім спантеличено дивитися мені вслід. 

***

Рукави блакитної сорочки зім'яті у численних мітках від складок; пальці до упору зчеплені на шкіряному колесі, дихання важке та розпалене. Картинка швидка, розфокусована. Очі кидаються у хаотичному порядку. Погляд перед собою і водночас у нікуди.

- Це просто немислимо. Хіба цьому я тебе вчив, скажи мені?.. Чому щоразу ти примудряєшся влізти в якусь халепу? Варто було мені відвернутися на хвилину і моя сестра знову побилась, подумати тільки! - увійшовши в раж, я обертаю голову, гніваючись на її мовчання. - Ти слухаєш, що я тобі говорю? ОЛІВІЯ!

- Так, - спокійно відповідає вона, а я не можу, мене трясе від гніву, через те, що доводиться ще й стежити за дорогою, ця дитина колись доведе мене.

- Ну і що ти скажеш на своє виправдання? Чого мовчиш?

Автомобіль в'їжджає у двір, гальмуючи трохи різкіше, ніж хотілося. Олівія обертає до мене голову, з-під світлих вій пробиваються злі сльози:

- Знаєш що, мене дістало те, що ти постійно мені вказуєш, твої докори та моралі. Краще б мама була, вона хоча б на мене не кричала!

Олівія кидає свою смішну рожеву сумочку-котика, вибігає з машини, залишаючи відчинені дверцята і біжить кудись у протилежний бік. Я ж настільки шокований і обеззброєний, що не можу відразу знайти дар мови, не те щоб поворухнутися. Прокляття.

- Олівія! - я виходжу з машини і швидким кроком пускаюсь за нею. - Іди сюди, куди ти побігла?

- Подалі від тебе!

- Ти хочеш під машину потрапити?..

- Мені все одно!

- Олівія... - я різким кроком наздоганяю її, хапаю за плечі та розвертаю до себе. Олівія скрикує в істериці і починає брикатися. Я опускаюся, притискаю її до себе та обіймаю. - Гаразд, гаразд, все, заспокойся.

Дитина схлипує, але залишає свої спроби вибратися, почувши мій пом'якшений голос.

- Обіцяєш більше не кричати? - несміливо шелестить вона мені в шию, і в цей момент я почуваюся повним лайном, що не контролює власний гнів. Не вистачало ще, щоб вона почала мене боятися.

- Обіцяю, - вже спокійніше відповідаю я. Олівія відсувається, дивлячись у мої очі. - Але ти пообіцяй мені, що розкажеш, чому ти це зробила.