10

Вчителька молода. Тендітна й середнього зросту, - та і я не одразу її помітив у натовпі маленьких бравих танцюристів. Пам'ятаю її, бачив місяць тому, коли віддавав Олівію на бальні танці та домовлявся про оплату. Така дівчина відразу впадає у вічі, про таких кажуть - тиха та правильна краса.

- Як добре, що ви приїхали... - Дівчина говорить щиро і з таким явним полегшенням. Ну, хоч хтось радий мене бачити. - Батьки хлопчика хотіли дзвонити в поліцію, а ви єдиний родич Олівії, гадаю, вам і так непросто справлятися з дитиною. Я їх відмовила, але думаю, Олівії краще перевестися в іншу групу, можна записатися до мене на денний або ж у вечірній час...

Я відчуваю, в якій напрузі зведені м'язи у мене на руках, як повільно нагрівається, рухаючись артеріями нетерпляче роздратування.

Поліція, твою наліво. Цього мені ще не вистачало.

- Я намагалася їй допомогти, всіляко вмовляла та просила, але вона не захотіла приймати мою допомогу.

Так, що на неї дуже схоже. З нищівним видихом я мотаю головою по сторонах.

- Де Олівія? - ось що мене справді й насамперед цікавить, я злегка прочищаю горло, розуміючи, що мій голос трохи загрубів.

- Пішла до туалету змивати кров.

Тут я зупиняю на дівчині вельми недвозначний погляд, на що Бриджіт усміхається мені тією самою заспокійливою усмішкою.

- Не хвилюйтесь, вона майже не постраждала. Можу вас запевнити, що хлопчику перепало значно більше, - вона тихо обертається і швидше, ніж я розумію звук скрипучих дверей, по кімнаті пливе її в міру голосний голос: - Олівія! Іди сюди, за тобою брат приїхав, - з плавно перетікаючою м'якістю завершує вона і тепер я знаходжу очима свою сестру.

Олівія прикриває за ручку двері вбиральні, кидає сумний погляд до самостійної репетиції дітвахів на задньому тлі, що вже перетворилася на справжнісінький балаган, і прямує до нас. Порівнявшись поруч із учителем, що тепло опустила руки їй на плечі, вона невпевнено коситься на мене. Незвично мовчазна і похмура, мала не відпускає в мій бік жодного слова.

Я опускаюсь навпочіпки, деякий час розглядаючи садна і підтікання на її лівій вилиці та лобі, вибите з пучка у всі боки волосся і свіжий синець трохи вище ліктя. Ще в неї розбито ліве коліно. Коли наші очі перетинаються, Олівія відводить свої убік.

- Скажи мені, хто це зробив, і він більше навіть у думках не підійде до тебе.

Мовчить.

- Олівія, - мій голос стає суворішим, я розумію, що тисну на неї, але по-іншому тут не вийде. Обличчя моє при цьому нічого не висловлює. – Скажи мені ім'я цього хлопчика.

І знову мовчання.

Здається, я починаю закипати.

- Гаразд, - видихаю я тоном, що не віщує нічого доброго. Жестом нетерплячого роздратування я веду плечем і підводжуся на ноги.

- Міс Бриджіт, це ж відбувалося на ваших очах, - я намагаюся бути не надто грубим, але сам не встигаю зрозуміти, коли тон мого голосу виходить з-під контролю: - Невже не було способу запобігти бійці? Зрештою, ви не тільки вчитель, а й вихователь, і ваш прямий обов'язок насамперед стежити за дітьми та за тим, щоб вони тут не повбивали одне одного. Що ви можете їх навчити з таким підходом та ще й у такому молодому віці?.. Ви не здатні елементарно встежити за ними, я вже боюся навіть подумати, чим ви тут насправді займаєтесь, поки батьки наївно вважають, що віддали своїх дітей на танцювальні заняття?

Я знаю, що перегнув. Знаю. Ще я знаю, що вона хороший вчитель. Олівія часто нахвалювала її, демонструючи мені нові вивчені "па" або "пліє" та інші базові танцювальні зв'язки, а я не звик ставити під сумнів слова сестри. Але зараз я не можу з цим нічого вдіяти, - пекучі ревнощі наповнюють вени та сухожилля, вони розтирають на порошок все моє самовладання. Тілом я тут, але думками та серцем далеко. А тому не відразу помічаю легке перетрушування її плечей, тихий схлип несподіванки і беззахисні сльози, що виступили у різко відведених в очах.

Прекрасно. Молодець. Довів дівчину до сліз. Як їй тепер після такого власне продовжувати заняття?.. Але я надто розгніваний, мене веде непереборна лють, а тому я й не сильно замислююся про це, навіть не спромігшись вибачитися.

- Поїхали додому, - похмуро кидаю я, беру малу за руку і веду за собою.

***

Я хапаюся за ручку дверей і на якийсь час, що вирвався з полону секунд, хаос усередині досягає свого апогею, погрожуючи проткнути своєю напруженістю мої перетинки. Я вириваюся з будівлі, ніби бранець, що вирвався з полону, щільно зачиняю за собою двері, і весь шум раптом зникає, залишившись глухо галасувати за перешкодою, що нас розділила. Затхле повітря змінюється запахом літнього міста впереміш із цукровою ватою, бензином та запахом зелених дерев.

Я виходжу на вулицю і опускаюся на сходинки перед будівлею. Люди дивляться на мене осудливо, мовляв, пристойна панночка не може так поводитися, просто сісти на сходи в спідниці і підборах посеред білого дня, але ніхто не наважується підійти і сказати мені це в обличчя. Найімовірніше вони забудуть про мене вже через п'ять хвилин, я ж не можу зібрати себе по шматочках. 

Вчора, довго стоячи біля дверей його номера, я так і не спромоглася вирішити, чи вистачить у мене сміливості продовжити те, що станеться між нами, переступи я поріг його номера. Начебто між нами хтось поставив вибухівку і вибухаючи, вона розкидала нас по різні кінці барикад. Щось розділило нас, є щось ще у відкритому погляді Кейна, його словах та вчинках. І я знаю що. Напевно, ви скажете, що в минулому копатися вже немає сенсу, а може, саме в ньому ключ нашого порятунку. Те, що сталося п'ять років тому, - мені здавалося, що так не буває. Точніше, можливо, з кимось у кіно чи навіть наяву з міфічно живими людьми, які дихають повними грудьми і падають у бездонні прірви ризику з головою. Але ніяк не зі мною. Не в цьому житті. Ми обоє більше не ті юні максималісти, які клялися разом пройти вогонь, воду і мідні труби. Ми вже не діти.

Я опускаю голову і втикаюсь чолом у коліна. Через кілька хвилин із приміщення знову долинають глухі звуки, потім відкриваються вхідні двері, через що вони додають гучність до максимуму, і хтось ненадовго застигає у дверному отворі. Потім двері зачиняються і всі звуки знову зникають. Час зупиняється. Я не ворушуся.