Знайомтесь Звір.

Шкіра Пустого остаточно почорніла. Останнє, що пролунало з його вуст, були слова:

— Альберте... ми на тебе розраховуємо.

— Я зрозумів, — відповів холодний, відчужений голос.

У ту ж секунду очі дивака запалали лютим червоним вогнем. Задерши голову догори, він видав ні на що не схожий звук — пронизливий, вібруючий рев дикого звіра, від якого здригнулися кам'яні стіни кімнати.

Марія, сидячи в укритті, відчула себе абсолютно безпорадною. Первісний, дикий страх охопив її серце, по всьому тілу проступили сирці. Дівчина в жаху міцно обхопила себе руками, не сміючи навіть дихати.

Пустий сфокусував кривавий зір на тіньовій почварі. Одним потужним, блискавичним ривком він вчепився руками в ту кінцівку монстра, що тримала клітку, і відірвав її так легко, ніби це був звичайний аркуш паперу!

Тіньовий лицар замахнувся для удару мечем, але Пустий, відштовхнувшись від його тіла, злетів до самісінької стелі. Відштовхнувшись від кам'яної стелі, він надав собі шаленого прискорення в падінні й усією масою збив тіньового велетня з ніг.

Один короткий, жорстокий рух — і він відірвав голову лицаря! Задерши голову догори, Пустий видав гучний переможний рик, стоячи на понівечених грудях тіньової тварюки.

Коли все нарешті стихло, Марія наважилася визирнути з-за вибитих дверей.

У ту ж мить дивак звернув на неї свій червоний погляд. Дівчина не встигла й кліпнути, як перед нею вже стояв Пустий, важко й переривчасто дихаючи.

Марія жахнулася й дрібними, тремтячими кроками почала мимоволі відступати назад.

З горла почорнілого дивака вирвався важкий, внутрішній голос:

— Ні... це друг...

Звір повільно нахилився до дівчини, втягнув повітря на повні легені, а потім знову задер голову й видав пронизливий рик. Від цього звуку спантеличена Марія впала на сідниці.

Пустий, спираючись на руки, підповз до дівчини, знеможено поклав свою голову їй на коліна й заплющив очі.

Марія, подолавши залишки жаху, ніяково поклала тремтячу долоню на темну голову дивака й почала лагідно та м'яко його гладити…

Тіло дивака почало повільно світлішати, і здавалося, він навіть дещо зменшувався в розмірах. Марія сиділа поруч, ні на мить не припиняючи лагідно гладити Пустого по голові.

У цей час Лідія та Мартін почали повільно повертатися до свідомості. Воїн був поранений настільки тяжко, що не міг навіть поворухнутися чи встати. Лідія ж зазнала серйозної травми руки — тримати кинджал нею вона була вже не в змозі.

Проте жінку щиро здивував той факт, що ці двоє залишилися цілими й неушкодженими, а в центрі кімнати розпласталося бездиханне тіло тіньового монстра.

Лідія важко піднялася на ноги, підійшла до Марії й спантеличено запитала:

— Як... як ти його здолала?! І якого біса він ще живий?! — вказала вона тремтячим пальцем на Пустого.

— Тихіше... Він втомився, — спокійно й тихо відповіла дівчина.

Лідія важко зітхнула й похмуро мовила:

— І що нам тепер робити? Ми не в силах йти далі... — А потім з роздратування додала: — Та й взагалі, цей дурень... У кого в здоровому глузді буде заповітне бажання побачити такого монстра?!

— Що з Мартіном? — стурбовано перебила її Марія.

— За нього не хвилюйтеся, хоч йому й дісталося — він міцний.

У цей момент Пустий розплющив очі. Спокійно й плавно підвівшись, він підійшов до авантюристки й торкнувся її зламаної руки.

Не встигла Лідія навіть зойкнути від несподіванки, як її кістки з гучним хрускотом почали самі вставати на свої місця.

Дивак лише холодно та рівно мовив голосом:

— Це все, чим я можу допомогти...

І одразу попрямував до понівеченого Мартіна. Присівши навпочіпки біля воїна, Пустий промовив так само холодно й виважено:

— Ти добре тримався, хлопчику...

З долоні дивака ринуло м'яке, зелене світло. Коли він поклав руку на груди авантюриста, його ребра й кістки знову почали з хрускотом зростатися. За мить воїн глибоко вдихнув повітря — так полегшено, ніби важкий камінь, що тиснув на груди, нарешті впав.

Пустий обернувся до Марії й м'яко мовив:

— Дитино, а ти йому сподобалась... — І наостанок знесилено додав: — Як же я втомився...

Після цих слів Пустий просто звалився з ніг без свідомості.

За деякий час дивак знову прокинувся. Він вже лежав у теплому спальному мішку, а поруч із ним турботливо сиділа Марія.

Дивак одразу підхопився й вигукнув грубим басом:

— Ей, дівко! Що трапилось, тряс...

Але не встиг він договорити, як його голос миттєво змінився на вишуканий тон:

— Долахане, ти знову отримаєш від нього!.. — Після чого дивак елегантно звернувся до дівчини: — Радий вас бачити, міледі. Не скажете, будь ласка... де це я?

Марія з полегшенням видихнула та мовила:

— Слава богам, дядьку Пустий, ви повернулися!

Лідія відразу підійшла ближче й суворо запитала:

— Що тут взагалі було?

Дивак підняв голову й грубо відповів басом:

— Ні на що не здатний слабак! Він не зміг... — і різко обірвався на пів слові.

Його обличчя розгладилося, і Пустий мовив вже рівним, розсудливим голосом:

— Мовчи. Їм ні до чого це знати.

— Про що ти? — насторожилася жінка.

— Радій, що ви живі завдяки йому, і не став більше питань, ніж хочеш почути... — відрізав дивак.

Лідія на мить замовкла, переварюючи почуте, але все ж запитала:

— Тоді скажи... ми зараз у безпеці?

— Я цього гарантувати не можу, — чесно відповів Пустий. — Його майже неможливо контролювати...

— Кого «його»?! — вимагала відповіді Лідія.

— Забагато запитань, — коротко відповів дивак.

Але в ту ж секунду риси обличчя дивака перекосило, і з люттю гаркнув прямо їй у обличчя:

— Ми тобі сказали — не лізти у все це!

— Долахане, ми так не домовлялися... — перелякано зашепотів боязкий голосок.

З горла дивака миттєво вирвався вишуканий тон:

— Маркус правий! Ти тільки дівчат налякаєш, свиня ти невихована!

— Я просив не говорити зі мною так! — вибухнув люттю той.