Навіщо ти його випустив?!

Розбити групу скелетів не склало великих проблем. Мартін та Лідія діяли швидко й спритно — мов єдине ціле, бездоганно прикриваючи одне одного. Марії залишалося лише із захопленням спостерігати, як ватага кістяків на очах зменшується та перетворюється на купи кісток.

Пустий тим часом просто стояв осторонь і тихо бурмотів сам до себе:

— Сказати їм?.. Ні, ти збожеволів! Як?.. Навіщо?.. Вони не зможуть! А якщо так, то що?..

Збоку це виглядало так, ніби чотири людини всередині одного тіла гарячково намагаються дійти спільної згоди.

Покінчивши зі скелетами, група рушила до спуску на четвертий поверх.

Ступивши в нові коридори, вони були вражені: стіни тут були збудовані зі сліпучо-білого мармуру. Ця частина підземелля була повністю заставлена величними статуями воїнів різних ремесел: тут стояли мечники, списоносці, маги та лучники.

Тільки-но Пустий ступив за поріг, як несамовито заволав:

— Не дивися! — і миттєво прикрив очі Марії своїми долонями.

Лідія лише здивовано мовила собі під ніс:

— Якого біса... Звідки він знає, що на статуї четвертого поверху в жодному разі не можна дивитися?!

— Може, він не такий вже й божевільний, яким здається... — хмикнув Мартін.

Благополучно минувши небезпечний коридор зі статуями, вони почали спуск на п'ятий поверх.

Перед самим входом чорнява жінка суворо застерегла всіх:

— Не смійте видати жодного звуку!

Марія мовчки кивнула. А Пустий лише задер голову догори й тихо прошепотів:

— Ні, ну ти бачиш?..

Увійшовши до коридору, вони побачили прямий тунель, ніби пробитий у суцільній скелі. З його високої стелі звисали численні гострі сталактити.

Пройшовши трохи далі, авантюристи зіштовхнулися з моторошною картиною: на підлозі лежав мертвий авантюрист. Його вбили саме ці сталактити — один влучив прямо в тім'я, а ще три глибоко встромилися в спину. Судячи із засохлої, темної крові, він лежав тут уже не один день. Лідія лише похмуро підсумувала це подумки й прискорила крок.

Дійшовши до наступного спуску й ступивши на звивисті сходи, та подолавши ці звивисті сходи й ступивши на шостий поверх,  перед ними відкрилася дивовижна та велична картина: велетенська кімната, яку майже повністю займало вражаючих розмірів підземне озеро.

Марія скептично поцікавилася:

— І що... тепер не можна слухати?

— В яблучко! — хмикнув Мартін.

— А що тут взагалі таке? — запитала дівчина.

— Це шостий поверх, — уточнила Лідія. — Тут живуть сирени. Вони будуть співати, щоб заманити тебе у воду, втопити й з'їсти.

— І... що нам робити?! — сполошено вигукнула Марія.

Дивак, замість того щоб щось пояснювати, просто щільно затулив вуха руками й на весь голос почав волати якусь безглузду пісеньку! «Іде весна цвіте каміння...»

Лідія посміхнулася й вказала пальцем на Пустого:

— Оце і треба робити! Не обов'язково співати — можна просто голосно кричати.

З ґвалтом та піснями пройшовши шостий поверх і діставшись звивистих сходів, Лідія зупинилася й глибоко видихнула:

— Усе. Далі буде вже не до жартів... Попереду големи, арахніди, кокатрікси та василіски.

Марія від цих слів миттєво зблідла:

— Я... я не думала, що вони зустрічаються вже з сьомого поверху...

— Як спустимося — потрібно буде обов'язково зробити привал, — похмуро мовив Мартін, готуючись до найважчого відрізку шляху.

Подолавши вкотре звивисті сходи, вони нарешті опинилися на сьомому поверсі. Він був повністю всіяний кімнатами найрізноманітніших розмірів та наповнення. Обравши найбезпечнішу з них, авантюристи розбили табір, розвели багаття й почали готувати їжу.

Пустий мовчки сидів біля вогнища, заворожено вдивляючись на язики полум'я. Марія з апетитом їла в'ялене м'ясо, а Лідія та Мартін напівпошепки обговорювали майбутній маршрут.

У цей момент дівчина втрутилася в їхню розмову й запитала:

— А що особливого в цьому поверсі?

Мартін нахмурив брови й похмуро мовив:

— Тут у жодному разі не можна піддаватися спокусі отримати те, чого ти понад усе бажаєш. Інакше поверх викривить твоє бажання й вб'є тебе.

Пустий раптом перебив його й мовив абсолютно рівним, спокійним голосом:

— Якщо можеш — не спи. Так йому важче буде тебе вбити...

— Кому «йому»? — обернулася до нього Лідія.

Але дивак у ту ж секунду змінив вираз обличчя на щиру дитячу радість і вигукнув:

— Мамо, дивися, який гарний грифон!

Зрозумівши, що глуздої відповіді від нього зараз не дочекаєшся, жінка лише важко видихнула й мовила:

— Що ж... Все ж таки він правий. Спати тут не бажано — у снах ми мимоволі можемо згадати про те, про що мріємо.

Марія кивнула головою, продовжила їсти й за якийсь час знову запитала:

— А що з іншими поверхами?

— Я чула, що на п'ятнадцятому поверсі взагалі не можна думати... — відповіла Лідія.

— Це як?! — здивувалася дівчина.

— А от так: не можна — і все! Подумаєш про щось — і миттєва смерть... — Потім жінка посміхнулася, подивилася на Мартіна й грайливо додала: — Хоча йому точно немає чого боятися!

— Що?! Та я тобі зараз!.. — обурився воїн.

Але його слова перебив моторошний звук чийогось наближення з коридору.

Пустий нервово колихався на місці й злякано прошепотів:

— Ні, ні, ні! Це не я... Це все Долахан!

— Про що ти щойно подумав?! — вигукнула жінка, перелякано звертаючись до Пустого.

Дивак у ту ж секунду випростався й грубим басом відповів:

— Я хотів побачити, на що здатний місцеви монстр!

— О боги... Я ж просила не згадувати мрії! — схопилася за зброю Лідія.

І в цей самий момент із пітьми коридору пролунав тонкий, жалібний голосок дівчинки:

— Мамо... Чому ти пішла?..

А услід за цим голосом пролунав страшенний гуркіт, який невблаганно наближався до їхнього табору…

Усі миттєво приготувалися до бою. За секунду масивні дерев'яні двері з гуркотом злетіли з петель і відлетіли в протилежну стіну.

До кімнати повільно зайшов моторошний монстр, зітканий із суцільних тіней. Він виглядав як велетенський лицар із масивним двуручним мечем у правиці, а в лівій тримав велику залізну клітку, всередині якої плакала маленька дівчинка.