Смертельний танок.

Новосформована група, владнавши всі питання з провізією на невизначений термін, врешті вирушила до зловісного підземелля Божевільного чаклуна.
Пустий, скориставшись моментом, поки Лідія та Мартін планували сам спуск, стиха мовив до Марії рівним, виваженим голосом:
— Дитино, тримайся поряд, що б не трапилося.
У ту ж секунду в його горлі озився грубий бас:
— Якщо вони спробують щось тобі зробити, я їм...
— Ти геть збожеволів — таке казати маленькій леді?! — перебив його вишуканий, обурений тон.
— Я... я згоден із Сальвадором, — зашепотів боязкий голосок. — Вiн буде дуже не радий, якщо ми дозволимо її образити...
Марія стояла в повному нерозумінні, витріщившись на дивака. Це виглядало так, ніби в одній людині прямо зараз відбувалися палкі політичні дебати!
Дівчина лише посміхнулася й мовила:
— Добре, дядьку Пустий, розраховую на вас! Я ж не хочу одягати їжака на ногу!
Пустий на мить занімів, а потім грубий бас вилетів з його гортані:
— Це тобі що, бл...
— Заткнися ти вже! Ти її налякаєш! — миттєво відрізав рівний, спокійний голос і, приборкавши лють воїна, м'яко додав: — Що ж, тоді ми домовилися.
У цей час до них підійшла Лідія й мовила:
— Ну що ж, давайте вирушати.
— Гаразд, — перепитав Пустий знову рівним тоном. — А як щодо поділу здобичі та нашої цілі подорожі?
Чорнява красуня відповіла:
— Все просто: ділимо здобич порівну. Якщо хтось загине — ділимо між тими, хто вижив. А щодо цілі... Ми шукаємо одного заморського аристократа, який подався сюди шукати пригод на свою дупу.
— І, схоже, він їх знайшов! — влучно підсумувала Марія.
Лідія скомандувала вирушати:
— Дванадцятий поверх сам себе не здолає!
— Я ще так глибоко не спускалася... — стиха мовила Марія.
— Усе буває вперше, дівчинко, — хмикнув Мартін, поправляючи важкий рюкзак із припасами на спині.
Пустий раптом засіпався, витріщився на здоровило й несамовито вигукнув:
— Дайте мені його очі!
Марія ніяково посміхнулася й, подивившись на спантеличеного Мартіна, мовила з натягнутою посмішкою:
— Не звертайте уваги...
А Пустий тихіше буркнув собі під ніс:
— Всраку... сам усе зроблю!
Команда нарешті ступила на перший поверх зловісного підземелля. Тільки-но вони увійшли під темне склепіння, як дивак раптом звернувся до Марії вишуканим тоном:
— Ну що ж, пані, станцюємо?
Він простягнув руку. Марія навіть не встигла нічого мовити, як Пустий вхопив її за долоню й утягнув у стрімкий, витончений танок прямо по кам'яній підлозі!
Лідія завмерла в німому шоці, прошепотівши собі під ніс:
— Що, заради всіх богів, тут коїться?!
Але найбільше дивував не цей несподіваний вальс, а те, що під час танцю жодна зі смертельних пасток коридору так і не спрацювала! Списи, натискні плити, приховані леза — усе мовчало.
За кілька секунд Пустий та Марія вже стояли на іншому кінці довгого коридору. Тим часом Лідія та Мартін, обережно вивчаючи кожен камінь під ногами, ледь просувалися вперед, аби не потрапити в халепу.
У цей час Пустий, низько вклонившись, поважно мовив:
— Дякую за такий чудовий танок, міледі!
Дівчина стояла в повному нерозумінні: що це щойно було?! Вона хотіла запитати, але дивак лише подивився в стелю й стиха перепитав у когось:
— Тепер краще?..
Марія здивовано окликнула його:
— Дядьку Пустий?..
Той миттєво схопився за серце й зляканим голоском вигукнув:
— Не можна ж так людей лякати!
Але в ту ж секунду його вираз обличчя перекосило, озвався грубий бас, який гаркнув:
— Сцикля дурна! — А потім раптом затих і здивовано запитав: — Чекай... ти чуєш?!
З глибокої тіні підземелля раптом виринула потворна постать монстра.
Пустий відреагував миттєво: одним точним рухом він відкинув Марію собі за спину, вихопив іржавий меч і блискавично завдав удару. Лезо зробило глибокий діагональний розріз через усе тіло потвори. Важка туша безвольно гепнулася на кам'яну підлогу — це виявився моровик, який виглядав наче, потворний оживший гриб.
Дивак спокійно сховав меч у піхви й розчаровано мовив грубим басом:
— Слабак...
У цей час Лідія та Мартін нарешті подолали довгий коридор із пастками. Чорнява жінка окинула швидким поглядом повержене створіння й мовила:
— Що ж, перший поверх позаду. Попереду другий! — додала вона й вказала пальцем на масивні кам'яні сходи, що вели донизу.
Спустившись на другий поверх, вони миттєво відчули важкий, душний запах старості та плісняви. Зі стін і стелі всюди росли дивні гриби найрізноманітніших форм та кольорів. Навколо простягалися численні заплутані повороти та не менш численні темні кімнати.
Проте другий поверх виявився надиво спокійним — монстри не траплялися на їхньому шляху. Лідія підмітила цей дивний факт і замислено мовила:
— Схоже, тут хтось нещодавно добряче зачистив місцевість...
Пустий ішов трохи позаду всієї групи. Він час від часу судомно здригався й постійно щось стиха бубонів собі під ніс, сперечаючись із власними думками.
Марія, щоб розрядити обстановку, стиха запитала в Лідії:
— Ви давно займаєтеся цим?
— Досить давно, — втрутився в розмову Мартін.
— Якщо точніше — вже шість років, — уточнила чорнява жінка.
Дівчина щиро здивувалася й захоплено мовила:
— Це вражає! Я тільки перший рік... — А потім із цікавістю додала: — А ви дуже глибоко спускалися?
Лідія замислено відповіла:
— Спускалися на десятий. Щоб пройти далі, потрібна більша група... — Жінка подивилася на дивака й із посмішкою додала: — Я бачила вже багато чого, але щоб хтось танцював у підземеллі — це вперше...
Марія озирнулася на Пустого й тихо мовила:
— Зізнатися чесно, я думала, що він просто божевільний дивак... Але тепер починаю розуміти, що ми його просто погано знаємо.
У цей самий момент Пустий, ідучи позаду, раптом прошепотів ніби сам до себе злегка боязким голосом:
— Я ж казав тобі: то не той хобот!..
— Ескель сказав, що це він! — негайно відрізав грубий бас. А за секунду той же бас спалахнув люттю й ледь не закричав на все підземелля: — Ах ти ж падлюка! Не ігноруй мене!
Марія співчутливо підійшла ближче та легенько торкнулася плеча дивака.
Той миттєво перевів на неї погляд і з обуреним виразом обличчя грубо мовив:
— Ні, ну ти бачила?! Прямо перед носом дверима грюкнув!
Дівчина, геть не розуміючи, про що він взагалі белькоче, спантеличено запитала:
— Які... двері?
Дивак завмер, повільно підвів очі до кам'яної стелі й тихо запитав у порожнечу:
— Що сказати їй?..
Голос знову змінився — із вуст дивака пролунав вишуканий, галантний тон:
— Юна леді, вам щось потрібно?
— Здається... ми дійшли до третього поверху, — здивовано мовила Марія.
Дивак на мить завмер, прислухаючись до чогось у своїй голові, а потім м'яко застережив:
— Обережно, там слизько, пані.
Спустившись по кривих, звивистих сходах, вони опинилися в довжелезному коридорі. Де стіни, і кам'яна підлога тут були повністю вкриті густим зеленим мохом, який ледве помітно та таємничо світився в темряві.
Марія захоплено розглядала це дивовижне сяйво й не помітила, як наступила на щось слизьке. Втративши рівновагу, дівчина вже майже полетіла на землю, але Пустий з блискавично підхопив її за талію.
Дивак витончено посміхнувся й промовив:
— Міледі, будь ласка, будьте уважніші.
Марія з допомогою Пустого знову звелася на ноги й подивилася під ноги — на підлозі розпластався маленький прозорий слайм.
Лідія, підійшовши ближче, зауважила:
— Поки вони маленькі — вони безпечні. Боятися треба дорослих... Ті падлюки можуть розчинити дорослу людину за кілька хвилин.
І ніби у відповідь на її слова, з-за найближчого повороту повільно виповзла здоровенна, булькаюча, густа мерзота! Усередині її напівпрозорого тіла моторошно бовталися кістки та обладунки минулих жертв.
Мартін одним рухом скинув важку сокиру зі спини й похмуро гаркнув:
— Розійдіться й не заважайте!
Здоровань замахнувся й завдав одного нищівного удару. Від страшного удару гігантський слайм з гучним хлюпаючим звуком розлетівся на дрібні бризки, заляпавши слизом усе довкола.
Лідія підійшла до кремезного товариша, дружньо поплескала його по спині й мовила:
— Далі я сама...
Жінка нахилилася й почала уважно вивчати рештки обладунків, що вивалилися з монстра. За кілька хвилин вона замислено підсумувала:
— Схоже, один із провідників загинув від цього слайма... Ми досить близько до нашої цілі.
А Пустий у цей час просто стояв осторонь і тихо бесідував з стіною:
— Як ти кажеш, вона виглядала?.. — перепитав він абсолютно рівним, спокійним голосом. Потім трохи помовчав і сказав: — Он воно як... Два дні тому. Зрозумів.
А за мить знову заговорив галантний голос:
— Дякую, пане Родас.
І раптом дивак різко повернувся до всієї групи й несамовитим, боязким голоском заволав на весь коридор:
— А-а-а-а-а! Скелет!
Лідія вже розтулила рота, щоб гаркнути на нього за черговий безглуздий галас, але раптом осмикнулася й заніміла. У темному проході попереду й справді повільно виступала ціла група кістяків зі зброєю в руках…