Не заважайте диваку!

Наступного ранку на порозі таверни знову з'явився дивак.
Олдрін уже набрав у легені повітря, щоб як слід вилаяти його за розбите вікно, аж раптом Пустий мовчки простягнув руку. На дубову стійку з гучним дзенькотом упали шість золотих монет. Від такого щедрого жестa старий трактирщик аж занімів і, не знайшовши кращих слів, лише мовив:
— Проходь вже... раз така справа.
Дивак нічого не відповів. Він повільно почемчикував до свого улюбленого місця біля каміна, але раптом зупинився. Його куток був зайнятий: там сидів кремезний чоловік у каптурі зі здоровенною сокирою за спиною.
Пустий обурено штурхнув незнайомця в плече й вимогливо сказав:
— Агов, бурмило, це моє місце!
Здоровань повільно підвівся у весь свій вражаючий зріст і, дивлячись на дивака згори вниз, похмуро процідив:
— Ти хочеш, щоб я тобі щелепу зламав?
Пустий у ту ж секунду засіпався й зляканим, тремтячим голосом зашепотів:
— Ні, ні, ні... Тримайте його!
Але вже за секунду його голос став грубим, очі налилися кров'ю, і гаркнув на всю таверну:
— А ти, я бачу, сміливий! Ти, шафо з бородою!
За сусіднім столиком лунко розлився дзвінкий жіночий сміх. Чорнява красуня в плащі весело вигукнула:
— Мартіне, ти бачив?! Цей здихля тебе навіть не злякався!
Мартін люто зняв сокиру зі спини й міцно стис її в руці, готуючись до доброї бійки. Дивак навіть оком не повів і лише з насмішкою додав:
— О-о-о, то ти вмієш тримати її в руках? Це вже добре!
Здоровань уже замахнувся для удару, як у суперечку грізно втрутилася Тріша:
— Долахане, ану заспокойся!
Голос дивака миттєво змінився на м'який та вишуканий тон:
— Міледі, ви сьогодні прекрасні, як і завжди...
У цей час чорнява красуня підвелася, підійшла до свого товариша й суворо мовила:
— Мартіне, іди до мого столика. Нам проблеми не потрібні! Ми тільки-но прибули, а ти хочеш, щоб нас звідси вигнали?
Велет слухняно опустив голову, повернув сокиру на місце й побрів за її столик.
Чорнява жінка повернулася до Тріші й ввічливо мовила:
— Вибачте, що ми вчинили тут галас. Мене звуть Лідія.
— Тріша, — привіталася руда дівчина й щиро додала: — Я більше хвилювалася за вашого друга...
Потім вона трохи нахилилася до Лідії й тихо, напівпошепки застерегла:
— Наш Пустий хоч і дивний, але... коли він говорить так грубо, краще його не провокувати. Інакше жоден присутній у цьому місці його не зупинить.
Дівчина усміхнулася, повернулася до дивака й м'яко мовила:
— Сальвадоре, рада тебе бачити! Що від тебе хотів Герой?
Пустий спочатку подивився на неї абсолютно порожнім поглядом, а в наступну секунду різко вигукнув, ледь не ридаючи на весь голос:
— Мамо-о-о! Долахан знову кусає мене за вуха!
Зрозумівши, що діалогу зараз не вийде, руда дівчина лише зітхнула й запитала:
— Що будеш замовляти?
— Картоплю та свинину, — відповів грубий бас.
— Ну що ж, добре... Присядь, я зараз усе принесу, — мовила Тріша й попрямувала на кухню.
Лідія непорушно спостерігала за диваком, взагалі не розуміючи, хто він такий. Його хвороблива, сіра шкіра та дивні, темні очі дивували її не менше за його вибрики. Але коли їхні погляди на мить пересіклися, жінка помітила щось дивне — цей погляд вселяв первісний острах.
Коли дивак умостився на своє місце, Тріша принесла гаряче замовлення. Пустий подякував їй зовсім не так, як завжди: погляд був крижаним, втомленим і глибоким.
— Дякую, дівчинко, — сухо й виважено мовив він.
Тріша завмерла на місці, так і не зрозумівши, хто зараз взагалі з нею розмовляв. Не насмілившись більше ні про що запитувати, вона в глибоких роздумах повернулася до стійки.
Дивак повільно та впевнено почав їсти. Він був напрочуд спокійним — ніби звичайна, нормальна людина просто насолоджується своєю трапезою.
Лідія, не зводячи з нього очей, тихо підійшла ззаду й зненацька вдарила кинджалом по його руці! Але не встигло гостре лезо торкнутися плоті, як дивак із неймовірною реакцією прибрав руку й з такою силою вхопив жіноче зап'ястя, що Лідія від болю миттєво випустила ніж.
З його гортані линув роздратований, грубий голос:
— Ти посміла його перервати?!
Жінка зустріла цей погляд і відчула, як по її спині повільно сповзає липкий, майже відчутний на дотик страх, вирубуючи сирці по всьому тілу...
Пустий повільно відпустив її руку й мовив уже зовсім іншим — спокійним та рівним тоном:
— Пані, не варто було цього робити.
Лідія, перебуваючи в повному жаху, зробила кілька швидких кроків назад і ледь чутно прошепотіла:
— Та... що ти таке?..
Дивак, почувши ці слова, лише байдуже відказав:
— Краще не лізь у все це...
Чорнява красуня, ледве опанувавши тремтіння, повернулася до свого столика й сіла, прошепотівши сама собі:
— Я вже й не пригадаю, коли востаннє відчувала такий страх...
Мартін стишив голос і похмуро запитав:
— Мені прикінчити його?
— Ти не зможеш... — перевела на нього погляд жінка. — Його очі...
— Що з ними? — спантеличено кліпнув велет.
— Поглянувши в них, я відчула суцільний відчай і неміч... Ніби все, що хоч якось приносило щастя, назавжди зникло з цього світу.
Мартін скептично окинув поглядом худу постать дивака біля каміна й буркнув:
— Та не вигадуй! Як такий кволий чоловік може вселяти подібний страх?
Лідія, силою відігнавши тривожні думки про дивака, мовила до товариша:
— То що будемо робити? Нам конче потрібні ще два компаньйони, інакше нас просто не допустять до нижніх поверхів...
Мартін ухмильнувся й з посмішкою вказав пальцем у бік каміна:
— А що, як цього дохляка покликати?
— Не думаю, що після всього, що сталося, він погодиться, — хитнула головою жінка. — Можливо, та дівчина підійде? Як, ти казав, її звуть?
— Здається, Марія, — відповів велет.
Дивак, почувши ці слова, здригнувся й засіпався. У його гортані знову почалися квапливі, тихі перешіптування:
— Не для того ми її рятували! — роздратовано буркнув грубий бас.
— Так... Я згоден... Вiн буде дуже не радий, якщо з нею щось станеться! — боязко зашепотів.
— То що будемо робити, панове? — вишукано запитав.
— Що-що... — знову перехопив спокійний, рівний голос. — Звісно, підемо з ними.
— От і вирішили! — підсумували вони.
Лідія вже хотіла була підійти до дівчини, як Пустий галантно й гучно окликнув її:
— Прекрасна пані, можна вас на хвилинку?
Жінка здивувалася такому офіційному, світському тону й вирішила підійти ближче.
Дивак усміхнувся й поважно мовив:
— Я чув, ви шукаєте товаришів...
Але в ту ж секунду його вираз обличчя перекосило, і пролунав грубий бас:
— Ні, бляха, вона шук...
Дивак різко осмикнувся, перебив сам себе й продовжив говорити як справжній аристократ:
— Мовчи! У тебе був час, тепер моя черга! — А потім знову м'яко повернувся до Лідії: — То як, можна з вами, міледі?
— Можна, — здивовано кліпнула жінка. — Але нам потрібен четвертий компаньйон.
Пустий не вагаючись заволав на всю таверну:
— Маріє, привіт! Давно не бачилися! — А за мить спохопився й зніяковіло мовив: — Ой, вибачте, будь ласка...
Марія, зачувши його вигук, миттєво підбігла до нього й міцно, щиро обійняла дивака за талію:
— Дядьку Пустий! Рада тебе бачити!
Пустий лагідно звернувся до дівчини:
— Маріє, ці люди хочуть піти до підземелля... Ти хочеш піти разом з ними?
Марія, навіть не замислюючись ні на секунду, радісно й впевнено відповіла:
— Звісно, так!
Лідія лише здивовано кліпала очима, геть не очікуючи такого блискавичного й простого вирішення їхньої головної проблеми.