Хто такий Долахан?

Кайджин уже хотів підійти прямо до Пустого. Але дивак, тільки-но помітивши героя, судомно засмикався й на весь голос вигукнув на всю таверну:

— Мені треба підкувати бджіл! А не те вони порозлітаються!

Він зненацька зірвався з місця й стрілою кинувся до вікна. Дзвінко розбивши скло, Пустий вистрибнув на вулицю й помчав геть, більше ні на що й ні на кого не зважаючи.

По дорозі з міста він на повній швидкості зіткнувся з Лією. Жінка від потужного удару впала на землю. Підвівши голову й подивившись на нього через свою пов'язку, вона жахнулася від того, що відкрилося її зору...

Це виглядало так, ніби шість людей кричали одночасно — їхні обличчя були перекошені від нестерпної агонії та болю. Але найбільше жахало те, що сиділо в самому центрі цієї темряви — напівсліпі, палаючі червоні очі, у яких читався нелюдський голод та дика злоба на все суще!

Пустий швидко підхопився й, не зронивши жодного слова, знову помчав геть.

Позаду нього, з усіх ніг намагаючись наздогнати втікача, біг Кайджин. Але дивак виявився занадто швидким і спритним. Побачивши попереду міську браму, герой щосили окликнув воїна, який вартував там:

— Галморе! Зупини його!

Галмор миттєво схопився за руків'я меча, намірившись зупинити втікача за будь-яких обставин.

Побачивши перепону, дивак розмашистим рухом вихопив із піхов свій іржавий клинок і несамовито заволав:

— Що, сміливий?! Для проби меча підійдеш!

Але вже за секунду його погляд змінився — став спокійним, рівним. З його гортані рівно та спокійно пролунав інший голос:

— Долахане, тільки не вбивай. Нам проблеми не потрібні.

— Що?! — грубо обурився той же дивак, але вже зовсім іншим, басистим тоном. — То яка ж тоді радість від бою?!

— Я сказав: ні... — карбовано відрубав спокійний голос.

— Добре, добре, я зрозумів! — буркнув він сам до себе.

І в ту ж мить дивак зробив блискавичний, розрахований до міліметра випад. Меч у його руках здавався не шматком металу, а гнучкою, отруйною змією! Галмор, хоч і був досвідченим бійцем, навіть не встиг поставити блок.

Пустий з філігранною точністю поцілив вістрям меча прямісінько під пахву — у єдиний сочлен латів, тим самим миттєво позбавивши противника змоги тримати зброю обома руками.

І не встиг Галмор скрикнути від болю, як дивак розчинився за брамою так само швидко, як і завдав удару.

За кілька секунд до пораненого вартівника підбіг захеканий Кайджин і розпачливо мовив:

— Ми впустили його...

Галмор, важко дихаючи й тримаючись за закривавлену пахву, з гіркотою випалив:

— І це твою силу оспівують?! Я ще ніколи не бачив, щоб воїн рухався так! І що це був за стиль фехтування?! — Він здивовано подивився на браму й додав: — Я ніколи не бачив, щоб меч звивався, мов змія... Цей удар парирувати неможливо!

— Тому він нам і потрібен, — похмуро відповів герой.

Галмор примружився, провів долонею по своєму роздертому шраму на литці й раптом замислено прошепотів:

— Чекай... Я десь уже чув це ім'я. Долахан... Здається, саме так він себе назвав!

Лія, ледь дихаючи, підійшла до міської брами й з острахом запитала:

— Кайджине... Ти не казав, що ми шукаємо таке створіння!

— Я ж казав тобі: коли ти його побачиш, то відразу зрозумієш, що ми шукаємо саме його, — похмуро відповів герой.

Галмор, морщачись від болю в пораненій пахві, втрутився в їхню розмову:

— Я згадав, кому належить ім'я Долахан.

— І кому ж? — миттєво обернувся до нього Кайджин.

— Колись жив на світі чоловік на ім'я Долахан. Він славився своїм неповторним, ні на що не схожим стилем фехтування, і казали, що понад усе на світі він любив битву! Але от що дивно...

— Що дивно? — перепитав герой.

— Той чоловік жив років так сто тому, — тихо мовив поранений воїн.

Лія здивовано прислухалася до його слів і хитнувши головою:

— Це неможливо... Судячи з твоїх слів, йому має бути щонайменше років двісті!

Кайджин глибоко задумався, почухав підборіддя й замислено промовив:

— Виявляється, Ескель, якого я знаю, приховує ще далеко не одну таємницю…

Галмор, важко дихаючи, запитав:

— Що будемо робити?

— Вибору немає, — похмуро мовив герой. — Повертаємося на кордон. Ми й так витратили занадто багато часу на його пошуки... Повернемося до цього згодом.

Лія м'яко торкнулася плеча пораненого воїна:

— Галморе, тобі треба негайно обробити рану.

— Та це подряпина! — відмахнувся той.

— Подряпина?.. — хмикнув Кайджин. — Та ти ж меча в руках не втримаєш!

— Це дійсно так... — визнав товариш і замислено підсумував: — Майстерний був удар.

Минуло лише кілька днів, як країною пройшов страшний слух: демони пробили оборону на північному кордоні та розграбували й спалили кілька поселень. Герой Кайджин на чолі загону хоробрих воїнів миттєво прибув на передову. Вони розгромили нападників, відкинули демонів назад і розпочали масштабний контрнаступ.

У своєму тронному залі Королева Демонів була просто поза себе від злості! Вона власноруч стратила чотирьох генералів свого війська й наказала решті негайно відступити.

Сидячи на масивному троні, вона судомно та розлючено гатила своїм довгим хвостом по гранітній підлозі, зі скреготом повторюючи:

— Нездари... Жалюгідні дурні! Недоумки!

Потім Королева владно окликнула служницю:

— Поклич Шаргола!

За деякий час до зали неквапливо увійшов старий демон у довгій рясі, з великими закрученими рогами. Вклонившись, він тихо мовив:

— Моя королево, ви хотіли мене бачити?

— Ти ж знав мого батька? — раптом запитала вона й додала: — Як би він вчинив на моєму місці?

Старець замислено погладив сиву бороду й відповів:

— Король Торан був мудрим і правив м'якою рукою. Він знав, що зло породить лише ще більше зло... Ви ж, моя королево, правите залізною рукою. Тому я б вам радив бути м'якшою до підданих. Якщо страчувати кожного, хто вас підвів, біля вас незабаром залишаться самі лише безголові.