Герой та Дивак.

Дивак ніби розчинився в повітрі. Після того фатального дня його не бачили в місті вже довгих три тижні.

Тріша, спираючись на стійку, стиха запитала в батька:

— Куди ж усе-таки зник Пустий?

— Не знаю, доню... — зітхнув Олдрін. — Я думав, що якщо він зникне, тут стане спокійніше. Але поглянь... таке враження, що люди раніше ходили сюди не заради елю, а для того, щоб послухати та подивитися на нього.

Старий трактирщик сумно вказав жестом на майже порожню залу таверни.

Донька посміхнулася й мовила:

— Тату, твій ель — гидота!

Олдрін спочатку хотів щось заперечити, обурено набравши повітря, але потім щиро розсміявся й додав:

— Схоже, ти права, люба! Ех, як же ти схожа на свою матусю... Вона завжди казала, що мій ель бриткий на смак.

У цей момент двері таверни неквапливо відчинилися, і всередину завітав кремезний чоловік, закований у важкі залізні лати, поверх яких висів довгий чорний плащ. Його супроводжувала напрочуд гарна жінка в білосніжній рясі та з цупкою пов'язкою на очах.

Тріша миттєво привіталася й запитала:

— Доброго дня! Чого бажаєте?

Воїн, незважаючи на запитання дівчини, грубим басистим голосом звернувся до своєї супутниці:

— Ліє, ти бачиш його?

Жінка м'яким, ніжним голосом відповіла:

— Ні. Я бачу лише шістьох людей у цьому приміщенні. Вони звичайні... окрім цієї дівчинки перед нами. Вона світиться, мов сонце.

Тріша аж здивувалася — адже ця, здавалося б, сліпа жінка з абсолютною точністю назвала кількість осіб у таверні!

Тим часом жінка в пов'язці трохи повернула голову вбік і тихо додала:

— А он той чоловік у кутку... У нього мов діра в грудях. Схоже, він утратив когось дуже дорогого для себе...

Кремезний воїн при цих словах м'яко схилився перед нею на одне коліно й мовив — настільки ніжно, наскільки це взагалі дозволяв його грубий голос:

— Ліє, не перенапружуйся…

Лія м'яко торкнулася його металевого шолома із забралом і тихо запитала:

— Ти знову ховаєш своє обличчя?

Воїн хотів був щось заперечити, але жінка легко перебила його:

— Кайджине, я не хочу нічого чути! — мовила вона, суворо, але з невимовною ніжністю в голосі.

Почувши це ім'я, всі нечисленні відвідувачі в таверні миттєво завмерли.

Герой повільно зняв шолом. Під ним виявилося гарне світле обличчя й смоляно-чорне волосся — здавалося б, нічого незвичного, але як тільки він розплющив очі, виявилося, що вони палають чистим, глибоким золотом.

Тріша, трохи заточившись від подиву, перепитала:

— То ви... герой Кайджин?

Лія м'яко, але впевнено відповіла замість нього:

— Ні, він не герой. Немає нічого героїчного у вбивстві.

Руда дівчина аж завмерла від цих слів, але через хвилину все ж наважилася мовити:

— Але ж... він убиває тих демонів, що прагнуть нас знищити!

— А хто сказав, що вони злі? — сумно мовила жінка в пов'язці. — Їх змушують робити зло. Злими нас роблять не дії, а наміри й шлях, який ми обираємо.

Кайджин дбайливо поклав свою масивну долоню на плече Лії й тихо мовив до неї:

— Прості люди не зрозуміють, що таке зло насправді...

Жінка поклала свою тендітну руку поверх його долоні й відгукнулася:

— Ти правий. Я єдина, хто бачить істинні душі, — а потім трохи повернула голову в бік Тріші й додала: — Дівчинко, ти дуже добре дитя.

Тріша зніяковіла, але швидко зібралася з думками й запитала:

— Так що ви тут шукаєте? Чи... кого?

— Ми чули, тут живе людина, схожа на нашого давнього знайомого, — відповів Кайджин. — Приблизно п'ятнадцять років тому ми бачилися з ним востаннє. Він називав себе Ескелем.

Олдрін, витерши руки об фартух, здивовано запитав із-за стійки:

— І що ж герою потрібно від цього божевільного?

— Божевільного? — Кайджин хитнув головою. — Ні. Цей чоловік знає набагато більше, ніж каже.

Кайджин нахмурився і запитав:

— То де ж нам його шукати?

Тріша розвела руками:

— Ми не знаємо... Він просто зник. Уже кілька тижнів його тут ніхто не бачив.

Лія прислухалася до її інтонації і тихо мовила:

— Вона каже правду... Ми запізнилися.

— Ми шукали його і по околицях, і в усіх сусідніх поселеннях, але так і не знайшли, — додав Кайджин. — Після того як Галмор сказав, що чув про чоловіка, який говорить дивні речі, ми зрозуміли — це точно він. Але, схоже, ми вкотре його загубили...

Тріша здивовано перепитала:

— Вкотре? Ви що, шукаєте його весь цей час?

— Так, — кивнув Кайджин. — Ми познайомилися з ним ще тоді, коли мені було двадцять п'ять. Я й сам тоді не був жодним «героєм», як мене тепер усі називають.

Олдрін витріщився на них:

— То всі ці роки... ви шукали нашого Пустого?

— То його тепер так називають? — сумно усміхнулася Лія.

— Так, пані, — підтвердив старий трактирщик.

Жінка в білій пов'язці раптом зробила крок уперед і м'яко мовила, дивлячись просто на Олдріна:

— Дозвольте мені вам допомогти. Я не можу дивитися на вас із таким болем у серці...

— Що? — спантеличено кліпнув старий. — Що ви хочете зробити?

— Підійдіть, будь ласка. Ви все зрозумієте самі.

Олдрін невпевнено вийшов з-за стійки й наблизився до неї. Лія простягнула руку й торкнулася його грудей своєю ніжною, теплою долонею.

У ту ж секунду старий трактирщик відчув, як дивне, загортаюче тепло розлилося по плечах — ніби хтось рідний і давно втрачений міцно й лагідно обійняв його. А за мить Олдрін чітко, наче наяву, почув голос своєї дружини Даніки, яка померла дванадцять років тому:

— Подбай про нашу донечку...

По зморшкуватих щоках старого мовчки потекли сльози.

— Даніко... я обіцяю тобі, — ледь чутно прошепотів він, тремтячою рукою витираючи обличчя.

Лія повільно прибрала руку й тепло посміхнулася:

— От так... тепер набагато краще.

Кайджин стиха мовив:

— Ліє, нам уже час.

Вони ввічливо попрощалися з господарями та попрямували до виходу. Тріша провела гостей, а потім швидко повернулася до батька й міцно обійняла його за талію. Старий трактирщик тепло погладив доньку по голові, ніжно поцілував її в чоло і, підвівши погляд до стелі, з глибокою щирістю прошепотів: