Хто називає себе Ескельом?

Наступного ранку вулиці міста заполонили чутки про те, що до містечка прибув той самий герой.
У таверні тільки й обговорювали його величну персону. Один із відвідувачів захоплено мовив до трактирщика:
— Олдріне, уявляєш, він такий велетень! Кажуть, його батько взагалі був мінотавром!
— Тобі, схоже, вже досить елю, раз ти верзеш таку дурню! — відмахнувся старий трактирщик.
— А ще пройшов слух, що королівська варта шукає того, хто вбив того аристократа, — підхопив інший присутній — чоловік, який сидів у кутку, накинувши на голову глибокий каптур, і звернувся до господарського столу: — А що то взагалі був за аристократ?
Олдрін витер кухля й відповів:
— Так, це правда, варта вчора була тут і шукала Пустого. А щодо аристократа... кажуть, він був із поважного дому Аленів.
— Та ти дурниць не мели! — здивовано мовив чоловік у каптурі. — Що б він робив у такій глушині?
— Хто ж його знає! — зітхнув Олдрін. — Але тепер цей безлад не скоро закінчиться через цього мертвого високозадого бовдура. Як зазвичай: прості люди випадково наступили на плащ вельможі, а через його смерть зчинили таку метушню...
Відвідувач у каптурі гірко засміявся:
— Твоя правда! Роблять із мухи слона... Той на нього не так глянув, той не вклонився... — чоловік сплюнув на підлогу й з огидою додав: — Дістали вже ці вельможі.
І саме в цей момент важкі двері таверни з рипом відчинилися. На порозі знову стояв Пустий.
Дивака всього трусило, ніби він щойно побачив щось невимовно жахливе. Він безперервно повторював:
— Ні... Я не хочу! Тільки не знову!
Олдрін окликнув його із-за стійки, але Пустий навіть вухом не повів і за звичкою попрямував прямо до каміна.
Чоловік у каптурі, примружившись, запитав у трактирщика:
— Що це з ним?
— Та хто ж знає, що робиться в його божевільній макітрі, — зітхнув той.
Тріша легенько підійшла до Пустого й м'яко запитала:
— Чого бажаєш?
Дивак відвів переляканий погляд від вогню й із дитячим острахом у голосі мовив:
— Мамо... скажи йому, що я більше не хочу!
— Чого ти не хочеш? — лагідно перепитала руда дівчина.
Пустий міцно обхопив себе руками за плечі й судомно забурмотів:
— Ні... не хочу! Він нічого поганого не робив! Ні, ні, ні...
Він продовжував виповідати якісь нісенітниці, і Тріші, бачачи, як його розриває зсередини, це нарешті набридло. Вона випросталася й гримнула — настільки суворо, наскільки це взагалі дозволяв її ніжний голос:
— Долахане! Сальвадоре! Заспокойте його!
У той же мить вираз обличчя Пустого змінився. Він став дивовижно спокійним, і рівним тоном відповів:
— Він боїться. І це вже не зупинити...
Дівчина, полегшено зітхнувши, мовила:
— Маркусе, досить боятися. Усе добре, тобі нічого не загрожує.
Але Пустий раптом сіпнувся й обурено вигукнув:
— Та нарешті заберіть ту ногу в мухи! — і грізно вказав пальцем на дрібну комаху, що пролітала повз.
А потім, перевівши погляд на графин, що стояв на сусідньому столику, виразно вказав на нього й мовив:
— Налийте цьому пану! — і з дзенькотом кинув на стіл два мідяки. — Я пригощаю!
Тріша посміхнулася:
— Зрозуміла. Хочеш вина?
Дивак із бездоганною аристократичною виправкою схилив голову й вишукано мовив:
— Будьте так ласкаві, пані, — він злегка вклонився й додав: — Якщо вас це не обтяжить... ще два шматочки сиру! — і доклав до перших монет ще три мідяки.
Дівчина забрала плату й із посмішкою попрямувала до кухні.
Руда дівчина принесла диваку його замовлення й хотіла вже йти назад до стійки, як раптом двері таверни з гуркотом розчинилися.
До зали увійшов кремезний чоловік із велетенським, спотвореним шрамом на литці — ніби колись якийсь лютий ведмідь роздер йому плоть до самої кістки. Вiн оглядів присутніх і гучно, вимогливо закричав:
— Хто з вас, бурлак, називає себе Ескелем?!
У таверні запанувала абсолютна, дзвінка тиша. Лише Пустий, зачувши це ім'я, судомно сіпнувся. Він увесь стиснувся в грудок, судомно намагаючись не видати жодного звуку й з останніх сил опанувати дикий страх, що охопив його тіло.
Тріша, помітивши це, занепокоєно нахилилася до нього:
— Що з тобою?
— Я не хочу... Ні, тільки не знову! Дайте мені спокій! — з острахом у голосі вихопилося в дивака.
— Ти його знаєш?! — у повному нерозумінні запитала дівчина.
Але Пустий нічого не відповів. Він лише безперервно повторював ті самі слова: «Ні... не хочу...».
Лише коли чоловік зі шрамом, так і не дочекавшись відповіді, з лайкою пішов геть, Пустий трохи опанував себе. Тремтячими руками він схопив келих із вином і жадібно, ковтками, випив усе до краплі.
Покінчивши з вином, він знову сів навпроти каміна. З його уст вихоплювалося швидке, хаотичне бурмотіння — ніби в одній гортані одночасно розмовляли п'ятеро різних людей!
А потім він зненацька вигукнув на всю таверну:
— Я сказав, тихо! Я власних думок не чую!
І миттєво замовк. За декілька секунд його голос змінився — став спокійним, розсудливим та глибоким:
— Звідки вони дізналися моє ім'я?..
Йому одразу ж відповів грубий, низький бас:
— Я б точно таку пику запам'ятав!
Потім озився спокійний, рівний та вишуканий тон:
— Панове, а чи не пора нам затаїтися, щоб не привертати уваги? Інакше історія повториться...
Боязкий, тремтячий голосок тихо мовив:
— Я... я згоден з ним.
Розсудливий голос знову підсумував:
— Маєте рацію. Але вирішувати йому!
На що грубий бас похмуро відрізав:
— А він уже два дні не спускає очей з клітки.
Ніхто з відвідувачів навіть не звернув уваги на це белькотіння безумця — люди просто продовжували займатися своїми справами й теревенити.
Спокійно підвівшись із місця біля каміна, Пустий тихо мовив сам до себе:
— Час рушати, поки ми ще зосереджені.
Дивак попрямував до виходу. Тріша, здивовано подивившись на нього, окликнула:
— Ти сьогодні щось надто рано йдеш!
Пустий зупинився й повільно перевів на дівчину свій крижаний, абсолютний тверезий погляд:
— У мене є справа, яка не чекатиме.
— Яка справа? — перепитала дівчина, аж здригнувшись від його нового тону.
Але в ту ж секунду вираз обличчя дивака знову перекосило, і він безглуздо вигукнув на всю таверну:
— Глину поперло!
Чоловік у каптурі від цього вибухнув таким гучним реготом, що аж подавився елем. Зі сльозами на очах він вигукнув:
— О боги! Та заради цього сюди й варто ходити! — промовив він і продовжив нестримно сміятися, тримаючись за живіт.
Дивак, більше ні на кого не зважаючи, просто вийшов на двір. Опинившись під відкритим небом, він тихіше мовив:
— П'ятдесят сім чи вісімдесят вісім?..
У його голові миттєво озився зляканий, тремтячий голосок:
— Ні! Тільки не п'ятдесят сім... Занадто холодно!
Пустий вже хотів рушити далі, як раптом помітив, що здалеку до нього наближається той самий чоловік зі шрамом у супроводі своїх товаришів.
Дивака охопила паніка. Він різко розвернувся й чимдуж рушив в інший бік — прямо до міської брами. Дикий жах в очах, прискорена, майже гарячкова хода — ніби самі демони підганяли його в спину!
Він розпачливо, знову й знову повторював:
— Ні, ні, ні... Я не хочу! Я не можу! Я не буду цього робити!
А потім, схопившись за голову, вихопив із себе:
— Ті фіолетові очі!.. Ні, ні, ні, я не можу... Він не витримає такого ще раз!
З цими уривчастими, сповненими розпачу словами дивак остаточно зник за масивною міською брамою, вирвавшись на волю — у невідомість.