Дивак у плащі.

Двері в таверну відкрилися з характерним скрипом. До приміщення повільно увійшов чоловік у старому, потріпаному плащі. Його одяг був брудним, геть у дірках, крізь які виразно проглядала блідо-сіра шкіра.

Трактирщик, ледь помітивши його постать на порозі, стиха вилаявся:

— О боги, знову він!..

Не гаючи ні секунди, він гучно викрикнув, звертаючись до дівчини з яскраво-рудим волоссям, яка поралася неподалік:

— Трішо, хутчіш іди сюди, твій клієнт прийшов!

Чоловік попрямував до каміну. Старі дошки підлоги неохоче рипіли під його дивовижно легкою ходою. Він йшов, щось безупинно нашіптуючи собі під ніс, судомно здригаючись руками та усім тілом.

Тріша хотіла його одразу окликнути, але вирішила зачекати, поки гість сяде на своє звичне місце біля вогню. Вже десять років він сідає виключно там.

Коли наш герой всівся на жорстке сидіння, із-за сусіднього столика почувся стишений, але стривожений шепіт:

— Ти бачив? Це ж той, про кого всі говорять!..

Тріша в звичній манері підійшла та привіталася.

— Доброго дня! — легко мовила вона.

Він повільно звів на неї погляд. Очі його були дивовижно чистими, а постава — виправленою, мов у справжнього аристократа на королівському прийомі.

— Доброго дня, міледі! Радий вас знову бачити, — відповів він вишуканим, глибоким голосом, злегка схиливши голову.

Тріша на мить застигла, а потім, поправивши фартух, легенько зітхнула й усміхнулася ще ширше:

— О... Сьогодні Сальвадор?!

 Вже за секунду його погляд розфокусувався, очі розширилися, і він різко вказав пальцем у повітря на випадкову муху:

— Що тут робить качка в фіолетовому светрі?! — закричав він на весь зал.

Не встигла Тріша й рота відкрити, як він перевів палаючий погляд на огарок свічки, що чадив поруч, і суворо погрозив вогнику пальцем:

— Пане, тут курити не можна!

І одразу ж, ніби нічого й не сталося, його обличчя розпливлося в найтеплішій усмішці:

— Тріша, привіт! Як ся маєш? Бо моя голка вчора з'їла мій суп! Ти уявляєш собі, як вона посміла?!

Тріша лише зітхнула з доброю посмішкою, похитала головою і спокійно мовила:

— Зрозуміла. Як завжди: суп з грибами та качкою! І шматочок хліба. Після того як Тріша взяла замовлення дивного гостя, вона попрямувала до кухні.

Трактирщик, подивившись їй услід, мовив:

— Звідки в нього гроші? Він кожен раз розраховується... — сказав він, звертаючись до Тріши.

Рудоволоса дівчина відповіла:

— Навіть не знаю, батьку.

Старий трактирщик знову хитав головою:

— Як ти взагалі розумієш, що він верзе?

Тріша мовила:

— Навіть не знаю сама. Він зазвичай тільки це і бере. Мені здається, що йому все одно, що я йому принесу, — сказала вона з теплом у голосі.

Старий додав:

— Найдивніше те, що ніхто не знає, хто він і звідки взявся в нашому місті!

Тріша відповіла:

— Вчора я чула, подейкують, ніби він виліз із підземелля Божевільного чаклуна!

Трактирщик лише відмахнувся:

— Та не вигадуй! Монстри з підземелля не виходять на поверхню.

Донька спокійно відповіла:

— Я й не казала, що він монстр.

Старий суворо запитав:

— Ти бачила його обличчя?

Тріша сказала:

— Так, бачила. І мені подобаються його виразні чорні очі.

Старий підняв руки:

— Годі про нього! Хутко на кухню, клієнти чекають!

Тріша повернулася до Пустого із замовленням. Той, як завжди, мовчки поклав на стіл три мідяки і без жодного слова почав їсти.

Тріша стояла поруч, притиснувши до грудей порожню тацю, і спостерігала, як він уплітає свою порцію. Зараз здавалося, що перед нею геть інша людина, а не той дивак, що був ще кілька хвилин тому. Його обличчя стало спокійним, а очі, які зазвичай миготіли хаотичним вогником, тепер були зосереджені лише на тарілці.

«Можливо, в цей момент він просто по-справжньому щасливий?» — подумала Тріша, всміхнувшись власним думкам.

Але тишу прорвав суворий голос із кухні. Старий трактирщик покликав доньку:

— Довго ти будеш витріщатися?!

— Так, батьку, вже біжу! — відповіла Тріша і хутко подалася геть.

Коли дівчина пішла, безумець покінчив із їжею. Він підвівся й сів прямісінько навпроти каміна, у якому вже ледь жевріло вогнище. Оточуючі за стільки років настільки звикли до його присутності, що вже навіть не помічали дивака.

Пустий просто сидів, слухаючи, як тихо тріщать дрова, і ніби дивився якусь надзвичайно цікаву картину, злегка посміхаючись кутиками губ.

Раптом двері знову рипнули, і в таверну увійшли двоє авантюристів у важких плащах. Під тканиною вгадувалися начищені до блиску обладунки, а на поясах висіли мечі, котрі, скоріше за все, коштували цілий статок. Незвичним у них було хіба те, що вони завітали до закладу так рано.

Старий трактирщик одразу привітав їх та вказав пальцем на вільний столик у глибині залу.

Коли гості вмостилися зручніше, Тріша підійшла до них і привітно запитала:

— Чого бажаєте? Ви, я бачу, не місцеві?

Один із них — той, що виглядав старшим, відповів:

— Так, пані, ми тут проїздом. Нам, будь ласка, два стейка з гарніром з картоплі.

— Так, записала: два стейки з гарніром, — посміхнулася дівчина. — Зачекайте ще кілька хвилин, і все буде готово!

Авантюрист усміхнувся й мовив:

— Ти бачив? От що означає глибинка... Тут і воїнів нормальних не знайдеш!

— Калебе, не створюй шум, нам не потрібні проблеми, — зупинив його старший супутник.

— Ні, ну ти бачив його?! — не вгамовувався Калеб і зухвало тицьнув пальцем у бік Пустого.

Дивак повільно повернув голову й подивився прямо на авантюристів. Його обличчя було спокійним, витягнутим, із великим шрамом, що простяганвся від ока аж до підборіддя. І лише очі... видавали в ньому нелюдську жагу до вбивства. Зустрівши цей хижий погляд, Калеб миттєво зблід від жаху, який проповз по його спині холодком.

Один із постійних відвідувачів, що сидів за сусіднім столиком, лише важко зітхнув: