Вступ

Я – звичайна учениця середньої школи. Пішов уже 10-ий рік навчання.

З дитинства я завжди старалася бути чемною дівчинкою, в першу чергу – дочкою, якою обов’язково пишатимуться батьки. Не знаю, виховання це чи мій характер … такого принципу я дотримуюся й досі. Але за 16 років я зрозуміла, що життя – це не казка, у якій добра натура усім довкола подобається, знаходить кохання і живе довго та щасливо. Так ніколи не було й не буде. Справа не в тому, що я не вірю в щастя, невідомо,  коли  ж його відшукаю. А як жити до того моменту?

Останній рік ці питання постійно переслідують мене. Таких, як я, суспільство не сприймає. Добре вчитися означає бути нудною, бути вихованою - занадто правильною. Відповідно й справжніх друзів у мене ніколи не було. Хоча ще три роки тому я вважала по-іншому. Не завжди все йде за нашим планом.

Надійшов 10 рік школи, я поставила собі занадто багато надій. Оскільки деякі діти розходилися по коледжах, решту розподіляли в інші класи. Тому я поставила собі мету – знайти друзів, насолодитися юністю перед 11 класом, інститутом, дорослим життям. І справді, на короткий період часу я відчула себе по-справжньому щасливою... Але пройшов місяць, і всі «скелети в шафі» вийшли назовні, відкрилася правда, усі ці фальшиві посмішки, обійми. Це все просто була акторська гра… В одну мить все просто рухнуло безповоротно. Як після цього довіряти людям?!