74. Нік

“Ні, я ж казав, що не відступлюся, — пишу я. — Це справа принципу…”

"Тоді ти маєш розуміти мене. Все ж, ми дуже схожі, Ніку", — відповідає Адм. 

“Думаю, що розумію. Але це не значить, що я вважаю твої вчинки правильними.”

"Знаю", — відповідає він. — "Добре, побачимо, хто візьме верх. В будь-якому разі, я радий, що ми познайомились і що подружились." 

“Я теж, — пишу несподівано для самого себе. — Сподіваюся, що ти все ж дослухаєшся до своєї дівчини і ви кудись поїдете. Так ти зможеш залишитися на волі.”

Він прочитав повідомлення і якийсь час не відповідав, а потім лишив одне слово, власне, яким і завершився цей наш найдивніший, але в чомусь і найщиріший діалог. Адм написав мені "Дякую". 

Я нічого не став відповідати. Писати “будь ласка” чи ставити смайлик було якось тупо. Зрештою, я уже сказав усе, що мав на думці. 

Якийсь час після того посидів в інтернеті, бездумно переходячи з однієї соцмережі до іншої, а потім почув, як відчиняються двері. 

Віта зазирнула в кімнату і запитала:

— Борщ будеш?

Поки я залишався на лікарняному, вое вирішила мене відгодувати домашніми стравами. 

— Так, давай, — кивнув я. — У тебе дуже смачно виходить. 

— Цікаво, у нас буде донька чи син, — замислено чи то сказала, чи то запитала Віта. 

 — А може, взагалі двійня. — припустив я. — У мене в роду були близнята, у мого батька брат-близнюк, а кажуть. це передається через покоління…

— Двійня чи близнюки — це зручно, не треба народжувати декілька разів, — вона усміхнулась. — І дітям одного віку буде весело разом. Ну, я сподіваюсь, мала теж буде наглядати за своїм молодшим братом чи сестричкою. Або двійнею.

 — Вона знає? — усміхнувся я. — Ти їй казала?

— Я ще не казала… Ну, ти мав дізнатись першим. Та й я трохи переживаю. Ми вже довго жили тільки вдвох. Вона добре ставиться до тебе, але щодо вагітності… Сподіваюсь, вона не буде сильно ревнувати, — Віта торкається долонею свого ще зовсім непомітного животику.

 — Хочеш, я поговорю з нею? — пропоную, пригортаючи Віту до себ. 

— Думаю, це непогана ідея… Але до того, як сказати їй, треба сказати батькам, бо інакше вона їм одразу все розкаже… Ну, для них ми ж типу заручені, тож думаю, вони не будуть сильно шоковані, — додає вона неголосно.

 — Добре, ти бери на себе батьків, а я Катю. — кажу, усміхаючись. — У нашій сім’ї буде справедливий розподіл обов’язків.  А заручини — може. нам вони вже й не потрібні? Просто розпишемось. ну з родичами посидимо, відсвяткуємо… Чи ти хотіла справжнє весілля?

— Ти серйозно? Хочеш розписатися? — вона виглядає трохи схвильовано. — Я не хотіла впливати на це дитиною чи ще чимось…

— Звичайно, хочу, — я здивовано дивлюся на неї. — Я кохаю тебе, хочу провести з тобою все життя. у нас має бути дитина — хіба цього недостатньо для одруження?

— Не знаю… Я не хочу, щоб ти одружувався на мені через дитину, — тихо каже Віта, зазираючи мені в очі. 

— Я збирався зробити тобі пропозицію ще до того, як дізнався про те, що ти вагітна, — зізнаюся я. — Дитина лише прискорила цю подію. 

— Тоді я згодна, — вона трохи червоніє. — Ми правда одружимось? Серйозно… Я не очікувала цього зараз… Я кохаю тебе. 

 — Я мав стати на коліна, одягнути тобі обручку, — розвожу руками. — Вибач,що не встиг ще купити, але обов’язково це зроблю. Я дуже тебе кохаю… Дуже радий, що ти погодилася стати мою дружиною!

Цієї миті я чую звук вхідного повідомлення, дістаю телефон і бачу ще одну звісточку від Адма. 

"Слухай, Ніку, я тут подумав… Певно, нам з тобою час побачитись. Якщо ти, авжеж, цього хочеш…"