72. Нік. Хороші новини?

Даня наполягає, щоб ми поїхали до лікаря.

 — Може, треба накласти шви, рана глибока, — каже він, і я погоджуюсь.

Коли ми вже в лікарні, дзвонить Віта.

 — Сьогодні чергує Таня, моя подруга, вона сказала, що ви викликали підмогу, що там у вас? Є якісь жертви?

— Ні, затримали декого. а жертв немає, — кажу я. 

— Але для кого швидка? Ти недоговорюєш. Я зараз же виїжджаю, де ти? — питає рішуче. 

— Я в лікарні, але не переживай, це просто невелика подряпина, її зашиють і відпустять мене. Не їдь, я сам приїду…

— Тебе поранили?... — тихо перепитує Віта. — Це все через того Бога? Все, я їду, чекай, — і відбиває виклик.

— Що там? — Даня, видно, помічає мій  засмучений  вираз обличчя.

— Віта зараз приїде, буде сварити мене, — кажу я.  — Вона не хоче, щоб я займався справою Бога…

— Ну, вона кохає тебе, — Даня зітхає. — Нічого дивного в такій реакції немає. 

— Мені здається. Анна-Марія тебе теж кохає, — я підморгую йому. — Вона так стривожилася там, на площі, практично кинулась тобі в обійми!

— Певно, я дійсно трохи подобаюсь їй, — погоджується Даня. — Але це трохи дивно… Ні, я не проти, я був радий її реакції, але чому так раптом? Вона завжди висла на тебе.

 — Мабуть, вона зрозуміла, що я зайнятий, — кажу я.

— А я типу "запасний варіант" був? — хмикає Даня. — Щось такий розклад мене не дуже приваблює…

 — Ти перспективний і талановитий, — виправляю його я. — Вона просто уважніше до тбе придивилась і зрозуміла це… Тепер тобі важливо не прогавити цей шанс!

— Добре, — Даня киває. — Запрошу її кудись. Тепер вже точно це зроблю.

Цієї миті двері відчиняються. і до палати зазирає Віта. Побачивши нас із Данею, вона підбігає і обіймає мене. 

 — Ну, чому ти плачеш? — я цілую її. — Ти ж бачиш, усе добре. Зараз мене відпустять додому, тільки лікарняний випишуть…

— Ти на лікарняному ліжку… Тебе могли вбити… — говорить вона пошепки. 

Краєм ока помічаю, як Даня тихо покидає палату, залишаючи нас удвох.

— Даня врятував мені життя, — кажу я. — Він — справжній друг. 

— І все ж, тобі варто бути обережнішим, бо…— вона трохи відсторонюється і зазирає мені в очі. Бачу, що вона схвильована: — Я ніяк не могла знайти підходящого моменту, щоб сказати… І не знаю, яка буде твоя реакція, але… Зрозуміла, що не треба чекати всяких моментів. Мало що може трапитись… — вона сковтнула слину. — Я вагітна. І я б хотіла залишити дитину… 

Раптом все для мене стає на свої місця. Її нудота, блідість, те, що вона збиралася сьогодні вранці щось мені сказати… Я відчуваю вину, що не зрозумів цього раніше. 

Обіймаю її і притискаю до себе так міцно, наскільки дозволяє поранена рука. 

— Я такий щасливий, — кажу неголосно. — Найщасливіший у світі. Дякую тобі!

— Будь ласка, хоч тепер, пообіцяй, що будеш обережнішим… — вона зазирає мені в очі.

— Обіцяю, — кажу я. — А ти теж будь обережною… Може. тобі краще взагалі піти з роботи? Ці нічні чергування можуть нашкодити твоєму здоров’ю. 

— Не знаю, — вона хитає головою. — З одного боку я давно хотіла зайнятись чимось спокійнішим, а з іншого… Міняти роботу під час вагітності — не дуже добре… Певно, допрацюю до декрету… Гроші зайвими не будуть.

— Я попрошу Дена, щоб він перевів тебе на роботу в канцелярію, — обіцяю я. — О, чорт, я забув йому подзвонити, прозвітувати за все. що сталося…

— Навіть поранений ти все одно тільки про роботу й думаєш, — вона засміялась і знову обійняла мене. — Невиправний трудоголік.

 — Ну, такий я є, — я усміхаюсь. — Можливо, народження дитини щось трохи змінить. Я хочу сподіватися, що в мене вийде більше часу присвячувати вам, а менше — роботі…

***
ось і чергова глава, діліться враженнями

книгу буде завершено в неділю, а десь в середу я її видалю з букнету, тож якщо ви плануєте її повністю прочитати, дочитуйте зараз)