66. Нік

Ми дзвонимо у двері квартири на другому поверсі, і нам майже відразу відчиняють. На порозі стоїть та сама молода жінка, фото якої ми бачили у Фейсбуці, вона якраз збирається викочувати назовні коляску, у якій лежить немовля. 

— Ой, а ви хто? Добрий вечір… — вітається дещо розгублено.

— Добрий вечір… — Даня дивиться на мене. 

— Добрий вечір, Олено, — я усміхаюся. — Здається, вчора ви надіслали мені Новою поштою листа… Я з поліції…

— О, можливо, — вона трохи насторожилась. — Один чоловік сказав, що запізнюється на роботу, і попросив відправити. Дав грошей, на пʼятсот гривень більше, ніж треба для відправки…  Сказав, що там документи, — додає вона тихіше. — А що трапилось?

Ми з Данею переглядаємось. 

 — Нічого особливого, просто ми хотіли поговорити з тим чоловіком, — кажу я. — Ви не запам’ятали його зовнішності? Чи. може, він відрекомендувався вам?

— Добре, але покажете спочатку ваші посвідчення? —  питає вона. 

 — Так, звичайно, — я дістаю своє посвідчення, Даня робить те ж саме.  — Ми можемо допомогти вам винести коляску, і надворі поговоримо, — пропоную я. 

— Тоді так і зробимо, — вона киває.

Даня допомагає з коляскою, а коли ми вже виходимо, вона каже:

— Це був спортивного виду молодий чоловік з темним волоссям і очима… Ніяких особливих прикмет я не помітила. 

 — Я зараз покажу вам картинку, згенеровану штучним інтелектом, можете внести правки? Сказати, що не так? — запитує в неї Даня і простягає телефон з фоткою хлопця з даними, які сказала дівчина.

 — Мені здається, що в нього ніс був трохи з горбинкою. — каже вона. — І на одній щоці ямочка. коли він усміхався. 

Даня вносить ще правки і знову показує картинку дівчині:

— Що ще виправити?

 — Тепер схожий, — вона киває. — На щоках була невелика щетина, не борода, а так наче день не поголився…

Коли Даня доробляє фоторобот, я  вражено дивлюся на нього:

 — Це ж той тип, якого ми вже затримували! Пам’ятаєш відео, яке зникло?

— Так, це точно він… Точно! Тільки лоб тут ширший і щетина інакша… Але без сумнівів, це він, — відповідає той вражено. — Значить, він був вбивцею і вершником?

 — Виходить, так, а ми його відпустили… Ну не ми особисто, а наше начальство. Але його паспортні дані мають бути у відділку. Дякуємо за допомогу! — я звертаюся до дівчини. 

— То він — злочинець? А мені здався звичайним хлопцем… 

 — Схоже на те,  — відповідаю я. — Добре, не будемо вас більше затримувати! До побачення!

Вона котить коляску до дитячого майданика, а я дивлюся на Даню:

 — Треба подзвонити у відділок і взяти адресу цього “вершника”. 

Але, коли я набираю номер чергового, виявляється, що справа чоловіка, який нас цікавив, передана в архів, а там уже всі розійшлись по домівках. 

 — Завтра зранку підійдіть, — каже черговий, і я погоджуюсь. Думаю, що підозрюваний за одну ніч нікуди не втече…

***

Цього вечора я їду до Віти. Вона запросила мене провести вечір з нею і її донькою. Я радію, адже це значить, що наші стосунки піднялися ще на один щабель. 

Мала зустрічає мене, радісно цікавлячись, що я їй купив. Я дістаю пакет з магазину іграшок, де лежить лялька і конструктор, а ще я по дорозі додав туди кілька “кіндер-сюрпризів.”

 — Це все мені? — вона вражено дивиться на мене. — Точно?

 — Так, Настю, тільки не їж усі солодощі одразу, бо твоя мама мене буде бити. — кажу я з серйозним обличчям. 

— А можна я всі відкрию, але не їстиму? — перепитує вона.

Віта тим часом усміхається, дивлячись на нас, але я помічаю, що вона якась трохи бліда.

 — Так, можна, — кажу я, і мала біжить у свою кімнату. Я обіймаю Віту і цілую її. 

 — Як справи? — запитую. — Ти ніби трохи засмучена? Чи мні здається?

— Та ні, все нормально, — вона махає рукою. — Нудить трохи. Певно, знову виразка дає про себе знати…

 — Може, поки я ще не роздягнувся. сходити купити щось із ліків? Чи мінеральної води? — запитую стурбовано. 

— Ні, ходімо до вітальні, — вона обіймає мене. — Хочу кожну твою вільну хвилину бути поруч, я дуже скучила…