61. Адм

Коли Енн заходить до квартири, я одразу обіймаю її і притискаю до стінки. Зазираю в очі. В ній стільки любові і повна довіра, що це максимально підкупає мене. Я довірився їй не дарма. Вона ніколи мене не зрадить.

— Випʼєш препарат, твоє серцебиття буде абсолютно стабільним. Детектор обманути доволі просто, — кажу неголосно. Я чув всю розмову, Енн все записала і одразу прислала і видалила у себе, моя розумниця.

— Я й не боюся, знаю, що ти завжди щось придумаєш, — каже вона, усміхаюись. 

— Я боюсь, знав, що Нік щось запідозрить, — зізнаюсь пошепки. — Я не хотів, щоб ти туди йшла. 

— Я не маю викликати найменших підозр у нього. — каже вона. — Він не повинен вийти на тебе, це виклюено..

— Якщо все ж припече, якщо щось трапиться і мене все ж спіймають, я скажу, що шантажував тебе. Скажу, що погрожував вбити твою родину. Притримуйся цієї легенди, — я коротко чмокаю її в губи. — Скажи, що була налякана. 

— Тебе не спіймають, — Енн обіймає мене. — Я не дам цього зробити. Якщо треба буде, я вб’ю того Ніка, і мені ні краплі не буде його шкода!

— Ти обіцяла мені, що не зробиш цього, Енн, — я торкаюсь долонею її щоки. — Що б не трапилось, я не хочу, щоб ви постраждали від рук одне одного. Будь ласка.

 — Я пам’ятаю, що він твій друг, — вона сумно усміхається. — Ал іноді мені стає страшно… Може. нам поїхати кудись? Зникнути,наче нас і не було ніколи…

— Ми ще не програли. Він не переміг, Енн, — я гладжу її по волоссю. — Але якщо тобі страшно… Я можу сховати тебе. Відправити кудись відпочивати. Подалі звідси. Підроблю документи. Можна навіть за кордон, так буде найлегше.

 — Ні, ти ж знаєш, я тебе не залишу… Якби з тобою — я поїхала б куди завгодно. А сама не хочу…

— Я не хочу залишати цю справу, — зізнаюсь я. — Раніше думав, що просто працюю на Бога, але тепер, коли я познайомився з Ніком, я хочу довести йому, що він  помиляється… Що наш шлях — правильний. 

— А якщо тобі не вдасться це йому довести? Що тоді? — вона зазирає мені в очі. 

— Не знаю. Якщо буду на межі, то поїду за тобою… Поїдь, будь ласка, — торкаюсь губами її скроні. 

 — Ні, я не хочу, — каже Енн рішуче. — Маю пройти той детектор брехні. Якщо я втечу, це буде доказом моєї провини. 

— Я кохаю тебе, — шепочу самими губами. 

Це правда. Я не хотів цього. Не хотів закохатися. Але сталося те, що сталося. Треба буде витягнути її навіть проти її волі…

 — І я тебе, — відгукується вона. — Ти для мене найдорожча людина…

— Дякую, що ти зі мною, — на цих словах я прикриваю очі і цілую її. Стає якось легше. Що б там не трапилось, вона буде зі мною. Дивно, але в мене таке враження, що цього достатньо. Достатньо для того, щоб я був щасливим…