59. Нік 

Коли я вже майже підʼїжджаю на місце зустрічі, мені дзвонить Віта. Дідько, я мало не забув про неї, ми мали сьогодні повечеряти у неї…

Я паркуюсь і беру слухавку, одразу чую її голос:

— Привіт, я вже майже приготувала вечерю. Сьогодні в італійському стилі. Посидимо з малою, я б хотіла, щоб ви теж трохи спілкувались, якщо ти не проти… Вчора гарно посиділи. Хоч і ти звільнився так пізно. Ти зараз дуже багато працюєш, сподіваюсь, коли ви схопите того злочинця, тобі дадуть відпустку.

— Ой, я забув тобі сказати, — кажу винуватим голосом. — У мене зараз робоча зустріч, а коли вона завершиться, я обов'язково приїду. Вибач, будь ласка…

— Добре, — вона зітхає. — Тоді я чекатиму…

Я виходжу з машини і бачу, що Даня якраз теж підʼїхав, вийшов з машини. Я взагалі вперше побачив його машину, вона була доволі недешевою. Не те щоб прямо елітною, але все ж… Хоча, айтішники завжди заробляли на порядок вище, тож в цьому нічого дивного. 

Він підійшов до мене і привітався, а потім запитав:

— То що, вона прийде сюди? Збіг дуже цікавий… Хоча, Анна-Марія постійно в центрі подій. 

— Сказала, що прийде. Може, я б не запідозрив її, якби вона не була такою відданою шанувальницею Бога… Раптом вона на цьому ґрунті трохи того… розумом поїхала? 

— Щось в твоїх словах є, — погоджується Даня. — Але фанатів Бога серед журналістів дійсно багато. Це вже наше недопрацювання, бо ми ніяк не можемо прищучити його, а армія його прибічників тим часом зростає.

— Може, вона щось таке сказала, від чого у нашого “підопічного” стався серцевий напад? — розмірковую я. — В такому випадку не можна прямо таки звинувачувати її… Хіба що моральна її вина, але за таке до відповідальності не притягують…

— Але ж він помер не одразу після того, як вона прийшла. Якби вона щось таке сказала, хіба це не сталось би одразу? — запитує Даня. 

— А раптом вона дала йому якусь отруту? Він пішов до себе в камеру і там її прийняв? Його ж не обшукували, охорона сама каже, що він там жив як гість…

— Ти не дивився запис їхньої розмови? Я думаю, якби вона дала йому щось, копи б побачили? Все ж, вони спостерігають за своїми підопічними під час зустрічей. 

— Є один підозрілий момент, — кажу я. — Вже на прощання, коли мала йти, Маша потиснула йому руку. А він якось так смикнувся, ще й сказав щось, що його ніби струмом вдарило. А вона пожартувала, що часто б'ється струмом, на неї багато хто скаржиться в цьому плані…

— Може, це невдалий підкат? А вона просто захотіла перервати незручність. Анна-Марія красива, дуже, — каже він неголосно. 

— Може, — я киваю. — Ну, дізнаємося, коли поговоримо з нею. Думаю, вона видасть себе, якщо дійсно у чомусь винна. 

— Я теж так думаю, — киває він у відповідь, і ми йдемо до кафе.

Анна-Марія чекає на нас за кутовим столиком. Коли бачить, що я не один, здивовано дивиться на Даню.

— Привіт,  — каже вона до мене. — А ти завжди ходиш на побачення з друзями? 

— А у нас хіба побачення? — відповідаю питанням на питання.

— Я можу піти, — одразу додає Даня, відводячи погляд від Анни-Марії.

— Ні, залишайся, — вона усміхається тепер уже йому. — Мені так навіть більше подобається. Сідайте, — вона вказує на місця біля себе і навпроти. — Про що ж ви хотіли поговорити? 

Даня якусь мить дивиться на диванчик, на місце біля Анни-Марії, але врешті-решт сідає на диванчик навпроти. Я сідаю поруч із нею. 

— Ти ходила у слідчий ізолятор брати інтерв’ю в одного із людей, що там утримуються? 

— Так, ходила, — вона киває. — Резонансна справа, написала про нього шикарну статтю, вона залетіла в усіх соцмережах.

— А ти знаєш, що після твого візиту він помер? — я уважно стежу за її реакцією.