47. Нік

Ми з Вітою вже думали, що сьогодні нас ніхто не потурбує, але закон підлості в дії — Ден дзвонить знову:

  — Журналісти  вже все розтрубили… А на площі збирається черговий мітинг фанатиків. Ти далеко від Хрещатика?

— Ні, не дуже. Поїхати подивитися, що там? 

— Так, поїдь. І прихопи з собою ще когось, — додає він. 

— Можу взяти Віту, — відповідаю я. 

— В неї ж ніби вихідний? Але якщо вона не проти — вперед.

— Ти не проти поїхати на Майдан подивитися, що там за мітинг? — запитую я у Віти, прикривши телефон рукою. 

— Ні, не проти, поїхали, — вона киває. 

— Тільки швидко прийму душ, — і встає з ліжка.

Коли бачу її в такому вигляді, я вже жалкую, що напросився на це завдання. Треба було сказати, що я дуже далеко від Хрещатика… Але вже раз сказав, то потрібно їхати. 

— А потім можна буде знову повернутися до мене, — кажу я їй.

— Тільки от малу б сьогодні побачити, — вона усміхається. — Батьки, певно, в шоці, що тепер так багато сидять з нею. 

— Ну, вони ж хотіли, щоб ти влаштувала своє особисте життя, — усміхаюсь я. — Самі напросилися…

***

На Майдані дуже людно. Люди з рупорами кричать якісь слогани, ми намагаємось протиснутись вглиб мас. Виходить так собі, але поступово ми наближаємось до імпровізованої "сцени". Сцена насправді порожня, але на ній стоїть величезна емблема сайту "Єпетицій", але не жовто-синя, а чорно-червона.

Раптом серед маси голосів я виловлюю знайомий:

—..."Султан" загинув. В поліції сказали, що це був серцевий напад. Він отримав по заслугах! 

Я кажу Віті:

— Це та журналістка, з якою я зустрічався у справі Бога. Підійдемо до неї? 

— Так, ходімо, — вона киває.

Ми підходимо ближче. Анна-Марія одразу впізнає мене.

— О, Ніку, привіт! — каже, опустивши рупор і несподівано обійнявши мене і чмокнувши в щоку. — Давно не бачились! З того походу в ресторан…

— Привіт, — я відчуваю незручність перед Вітою. — Розкажеш, що тут відбувається?

Вона озирається навколо, а потім хапає мене за запʼясток:

— Не тут, ходімо відійдемо…

Я дивлюся на Віту.

— Я з моєю дівчиною, — кажу я  Анні-Марії.

— Дівчиною? — Анна-Марія дивується і відпускає мою руку. — А вона теж якось повʼязана зі справою?

— Я теж працюю в поліції, — Віта сама відповідає за себе. — І над цією справою працюю разом із Ніком.

Вони перекидаються поглядами, здається, хіба що іскри від цих поглядів не сипляться.

Але ми все ж відходимо від натовпу. 

— Люди радіють, що незважаючи на те, що "Султан" мав такий крутий захист, його теж дістала кара Божа, — каже вона врешті-решт. — Цей мітинг зібраний в підтримку дій Бога.

— Отже, вони думають, що це справа рук Бога? — уточнюю я. — Наче ж у Султана був серцевий напад?

— Кажуть, що Бог має "містичні" сили і може вбивати силою думки. Хоча, авжеж, це несенітниця, — Анна-Марія зітхає. — Але з іншого боку… Він помер раптово, ви ж самі знаєте. І охорона була поруч.

— Думаю, це просто випадковий збіг, — кажу я. 

— А я не думаю, що це збіг, — не погоджується Віта. — В поліції казали, він був спортсменом. 

Раптом до нас підходить якийсь пʼяний мужик. Він хапає Анну-Марію за руку і каже:

— Це ти! Ти казала, що Бог помиляється! 

 — Я нічого такого не казала, — здивовано говорить Анна-Марія. — Ви мене з кимось переплутали!

— Ти підеш зі мною! — продовжує мужик.

Я розумію, що потрібно втрутитись. 

— Відпусти її, — кажу мужику. — Вона тут зі мною. 

— Теж мені, захисник, — хмикає той і тягне Анну-Марію до себе,  але я одним ударом відкидаю його назад, він випускає Анну-Марію, вона мало не падає, і я її підхоплюю. 

— Дякую, — шепоче Анна-Марія, зазираючи мені в очі і хапаючись за мої плечі. Ми дуже близько. 

Я переводжу погляд на Віту і помічаю, що вона розвертається і крокує геть…