28. Адм

Я сиджу в тому ж самому підпільному барі, в якому збираються фанати Бога. Мені подобається це місце, подобається спостерігати за людьми, за цими фанатиками… Хоч я і сам на стороні Бога, я все ж раціональна людина і розумію, що ці люди — це саме фанатики. І нічого здорового в цьому немає. Якась придураста мамаша взагалі привела сюди своїх дітей років десяти. В прокуреному барі дітям точно не місце, але вона про те не думає, навіть коли малий починає кашляти через дим. 

Бог робить світ кращим, але деякі люди надто заграються. 

Я дістаю мобільний і пишу наступному по черзі виконавцю. На справи я відправляю чотирьох людей по черзі. У кожного з них кодове імʼя одного з вершників Апокаліпсису. Війна любить вбивати з купою крові. Чума підлаштовує все як нещасні випадки, знаю, використовує певні препарати, які неможливо відстежити. Голод полюбляє доводити до паніки, людина часто дійсно вмирає по необережності сама. А Смерть вбиває, не залишаючи слідів і щоразу по-різному. 

Кожен з них — також фанатик ідеології Бога, але мені це тільки на руку. Навіть якщо спіймають когось із них, я впевнений, вони не видадуть жодної інформації. 

Для наступної справи черга вбивати припадає Чумі. Ну, логічно, що після того вибуху з кровʼю, який організував Війна, була черга Чуми. Чума була найцікавішою з Вершників. На вигляд прекрасна, доволі юна і тендітна, немов ангел, білокура дівчина, а в душі — справжня холоднокровна вбивця. Цього разу їй треба було вбити депутатку Олену Кондратюк, котра просунула закон, згідно якого в бюджеті урізали витрати на соціальну допомогу. Але сама вона не гребувала брати хабарі. Звісно, це не було такою вже вагомою причиною для вбивства. Та мене зацікавило ще те, що вона двічі виходила заміж за забезпечених чоловіків, і обидва рази незадовго після весілля її чоловіки помирали, залишивши їй всі свої статки. За це Олену навіть прозвали “чорною вдовою”.  Її ненавиділо багато людей, тому результати голосування були цілком передбачувані. 

— Гей, звільни столик, ми з компанією, а ти один, — каже якийсь молодий хлопець у чорній куртці, який вже п’яний до такого стану, що ледве на ногах тримається. 

— А мені якось пофіг, це мій столик, — відповідаю я так само непривітно. Взагалі, я тут майже головний, якщо не рахувати Бога. Не те щоб я хочу цим хвалитися, але й діставати себе кому попало я не дам.

 — Ти що, не почув? — його обличчя стає червоним. — Чи тебе викинути?

— Ти не маєш жодного права мене викидати, — впевнено кажу я, схрещуючи руки на грудях і усміхаючись. — Це не твій заклад. 

 — А от це ми зараз побачимо, — він раптом витягає з кишені ножа. — Ти точно не хочеш піти по-хорошому?

Я кривлю губи. Багато хто може розмахувати ножем, але реально вдарити людину здатен далеко не кожний. Я знаю, я спілкуюсь з убивцями. І вбиваю убивць. 

— Тут багато людей, що ти мені зробиш? — кажу з насмішкою. — Йди пошукай інший столик, відчепись від мене, поки Бог не прийшов і не грохнув тебе.

— Я твого Бога не боюся! — галасує він і, хитаючись, підходить майже впритул до мене і підносить ножа до мого обличчя. — Йди, поки цілий!

Я підтискаю губи. Навички, щоб забрати зброю, у мене цілком є, я розумів, що подібне може знадобитись.

Роблю вигляд, що змирився і встаю, щоб типу піти, але щойно стаю на ноги, бʼю по його запʼястку, щоб вибити ніж, от тільки… Бухий мужик тримає його занадто міцно і в мене нічого не виходить.

Він розмахується і б’є мене ножем, правда при цьому втрачає рівновагу, тож замість грудей удар приходиться на живіт. 

Нарешті до нас підбігають мужики і рознімають. Мене садять на стілець і оглядають рану, а я на все дивлюсь ніби зверху. Біль тупий, мені холодно. 

— Треба викликати швидку! — каже барменка. 

— Викличте мені таксі… — кажу, відштовхуючи її. Вдома в мене є все, щоб з цим розібратись. Не можна в швидку…