23. Нік

Я виходжу з кабінету Дена, понуривши голову.  Він так мене розпікав, що я сам майже повірив, що я ні на що не здатний лузер, якому не місце в поліції. І якщо я допущу ще хоча б одну помилку, він звільнить мене. 

 — Ну, що там, як ти? — до мене підходить Віта. Вона, як “група підтримки” чекала мене під кабінетом шефа. 

 — Та так, як я й думав, нічого нового, — я знизую плечима. — Сказав, що дає мені останній шанс, і якщо я знову проштрафлюсь, мене звільнять.

— Знаєш, я тут думала… Ця робота того не вартує. Закинула резюме на сайт, не очікувала нічого особливого, однак мені прийшло запрошення на співбесіду в одну детективну агенцію, — каже вона. 

 — Ти думаєш, там розслідують якісь серйозні справи? — скептично запитую я. — Думаю, там шукають загублених собачок і слідкують за зрадливими дружинами чи чоловіками…

— А зарплатня більша, ніж у нас, — вона зітхає. — І графік кращий, майже вільний. Я хочу більше бачити доньку і менше бачити трупів. 

 — Мені буде тебе бракувати, — я зазираю їй в очі. — Може, залишишся?

— Ну, на співбесіду я сходжу, а там подивимось, — каже Віта. — Але мені теж бракуватиме тебе… Знаєш, в якийсь момент я навіть думала, що у нас завʼяжеться роман, — вона сміється. 

 — Я теж про це думав, — кажу я. —  Ти дуже хороша, і доньку твою я люблю. Може, нам справді одружитися?

Усміхаюся, показуючи, що це жарт, але разом з тим думаю, що, може, й справді я втрачу щось важливе, коли вона піде? 

— Дівчата в моєму віці під тридцять та ще й з дитиною тільки й мріють про шлюб, — вона теж усміхається, але якось трохи сумно і відводить погляд, лише на мить, але я помічаю це. — Але я думаю, ти ще можеш по-справжньому закохатися. 

— Я сумніваюся… Мабуть. я просто не вмію кохати. Але я відчуваю, що ти мені дуже близька… Може, мені піти з тобою? В те агентство? Чи там лише одну людину шукають?

— Шукали одну… — вона трохи розгублено дивиться на мене. — Ніку, я… Мені не хотілось би, щоб коли я піду, ми перестали бути близькими… Друзями.

 — Ми перестанемо бачитись щодня, — я зітхаю. — І це сумно... Може, будемо дзвонити одне одному раз на тиждень чи вітати зі святами… Але вже не буде цих розслідувань… Мені не хочеться йти з поліції. Я все ще сподіваюся, що зможу довести Дену, що я чогось вартий…

— Мені теж сумно, — вона відводить погляд. — Але ти все робиш правильно. Ти маєш йти своїм шляхом, а я — своїм. 

— Сподіваюся, тобі буде там краще, — я все ж не втримуюсь і обіймаю її, наче по-дружньому, але аромат її легких парфумів паморочить голову. Хочеться поцілувати її, але, мабуть, це недоречно. 

Вона теж обіймає мене і кладе свою голову мені на плече. Я відчуваю, як швидко бʼється її серце:

— Я не знаю, — каже вона тихо. — Не знаю, чи буде. У мене немає людини ближчої за тебе…

Я все ж цілую її, і відчуваю, що її обличчя солоне. Вона плакала?

— Залишся ще на трохи, — прошу я. — Якщо в мене нічого не вийде, то підемо разом. А якщо вийде, все буде інакше. Я це відчуваю. У нас все буде інакше…

— Що ти маєш на увазі під "інакше"? — вона питає пошепки, нарешті дивиться на мене, її вії вологі, а щоки трохи червоні. — І що означає цей поцілунок, Ніку?… 

— Ти дуже подобаєшся мені, — кажу я впівголоса.  — І  я не хочу  тебе втрачати… 

***

Я перебираю свої нотатки. Десь має бути це ім’я… Дідько, я його не пам’ятаю, але я точно його десь записав. Якщо не знайду, спитаю в Дані, може він має кращу пам’ять…

Але раптом я бачу це ім’я і прізвище: Сергій Кононенко. Пригадую, що було там написано, в тій петиції. Він був “екстрасенсом”, вірніше так себе називав і скрізь висіла реклама цього “цілителя”, на якій він стврджував, що мож вилікувати будь-який недуг, навіть той, що вважається невиліковним. Своїм пацієнтам він говорив не ходити до лікарів, а лікуватися лише його “ліками”. Багато людей, хворих на рак та інші важкі хвороби, повірили йому і померли, відмовившись від допомоги традиційної медицини. Послуги та ліки Кононенка були недешевими, але хворі та їхні родичі продавали будинки, машини, бо вірили, що він допоможе… 

Хтось поскаржився на нього після смерті родича, і ця історія отримала широкий розголос. Його “чудодійні ліки” виявилися простими вітаміами, але його не могли притягти до відповідальності, він казав, що нікого не змушував лікуватися в себе, що люди приходили самі і приносили гроші…

Це був неприємний тип, і, чесно кажучи. я не хочу рятувати йому життя. Але Бог мені ще більш неприємний, і я з принципу вирішую запобігти цьому вбивству. 

Тому дзвоню Дані і пропоную йому піти разом до цього Кононенка. Даня погоджується…