5. Адміністратор. Вмирати ні за що — це не вихід.

Я вдягаюсь по погоді, а на вулиці зараз така мерзенна погода, що капець. Будь моя воля, я б взагалі туди не виходив, але не можу ж я пропустити зібрання. Я люблю дивитись на тих людей, мені подобається спостерігати. 

Телефон пілікає, сповіщаючи про нове повідомлення. Я можу навіть не відкривати його, знаю, що це Енн. Але все ж відкриваю. Вона напрошується в гості. Знов.

"Ні, пробач, сьогодні я пас, маю плани", — коротко відповідаю їй. Вона починає дратувати, стає занадто навʼязливою. Я такого не люблю. 

Ховаю телефон до кишені і йду на місце зустрічі. Сьогодні зустріч в якомусь таємному барі. На дверях закладу, куди мене приводить навігатор, немає ані вивіски, ані ще чогось. Самі двері взагалі зачинені, однак на них є віконце, яке відкривається зсередини. Правда, зараз воно закрите. 

Я стукаю у віконце і засув на вікні з внутрішнього боку одразу відсувається. На мене дивиться літня жінка, вся в чорному з голови до п’ят, на голові чорна хустка. 

— Вітаю, брате, — каже вона. 

— Вітаю. Я на зібрання, — говорю коротко. 

Вона відчиняє двері і пропускає мене досередини. Потім двері так само наглухо зачиняються і жінка займає свій спостережний пункт, як Цербер. 

Я спускаюсь сходами вниз, вони ведуть до підвального приміщення. Тут вже чутно, як всередині галасно. 

Коли заходжу всередину, бачу бар повний людей. Більшість з них вдягнені цілком звичайно, на відміну від бабки на вході. Ну, це логічно, вони не хочуть видавати себе. 

Люди пʼють, палять, лаються, а ще кидають дротики в фотографії, які підвішені на стінах. Серед людей на фото я впізнаю і політиків, і бізнесменів, крадіїв в законі, і навіть зірок шоубізу. 

В якусь мить одна з жінок стає між одним із портретів і чоловіком з дротиком:

— Так негарно робити! — каже вона тремтячим голосом. 

— Якщо тобі щось не подобається, краще звали звідси, — говорить він, насупившись і перекидаючи дротик з руки в руку. 

— Те, що ви робите, Бог не схвалює! — продовжує наполягати вона. 

— У мене тільки один Бог, — тихо каже чоловік, а потім різко замахується дротиком. 

Дротик врізається в стіну прямо біля вуха жінки. Схоже, він її подряпав, бо я бачу на її вусі кров.

Ну, тепер вона точно піде… Дурепа.

— Ти все ще тут? — він бере другий дротик і уважно дивиться на неї. 

— Мене захистить Бог, — вона уважно дивиться на нього. Може, з головою не все в порядку? Адже інстинкт самозбереження мав би спрацювати, але вона й досі стовбичить перед тим портретом…

Мене дратують такі, як вона. Життя людини безцінне. Вмирати незрозуміло за що — це не вихід. 

Я дивлюсь на мужика, він ось-ось кине другий дротик. Я не маю втручатися. Це — природній відбір, вона сама прийшла в вороже середовище і сама не хоче йти. Вона — ворог справжнього Бога. 

Але все ж, коли він майже відпускає дротик з рук, моє тіло реагує. Я вибиваю дротик з руки і він падає на підлогу. 

— Бог дозволяє ранити і вбивати тільки винних, — кажу мужику. — Петиції проти неї нема. Вона має піти цілою і неушкодженою.

Мужик сердито зиркає на мене, але нічого не каже. Повертається і відходить в інший куток зали. 

Жінка стовбичить на місці і дивиться на мене здивовано. 

Я не люблю бути в центрі уваги, мене це напружує. 

— Якщо не підете самі, мало що ще може трапитись, — кажу врешті-решт. 

— А ви чому прийшли сюди? — запитує вона, дивлячись мені в очі. — Теж підтримуєте убивства заради “загального блага”? 

— Без деяких людей світ точно стане кращим, — відповідаю я їй. — Але ви не серед тих людей. Саме тому я і раджу вам піти. Клуб не вбиває незгодних. Клуб вбиває тільки винних. І так, я вважаю, що кожен винний має заплатити…