3. Нік. Ботан з кіберполіції

— Ну, далі вже сам, — каже Віта, коли я підводжу її додому близько пів на третю. — Завтра в мене відгул. Я б прийшла, якби не батьки. Тож обійдешся день без мене, добре? А потім приходь на вечерю.

— Обов’язково, — обіцяю я.  — Піду ще трохи посплю, бо завтра звітувати перед начальством. 

— Шеф же дав завдання, то буде не так складно, — Віта чмокає мене в щоку. — Дякую. 

Коли каже ці слова, то виходить з машини і швидко йде до свого підʼїзду. Віта весь час тримає мене в дуже близькій френдзоні і це трохи дратує, але вже як є…

***

Злий і невиспаний я приходжу до відділку кіберполіції. Тут завжди працювали самі ботани, ніколи не розумів, нащо бути копом і сидіти за клятими компами. Це зовсім не те. 

В приймальні мені кажуть, що вільних спеціалістів немає, всі зайняті і щоб я попросив шефа написати спеціального листа для виділення людини. Я злюсь, бо… Ну нафіг, ця клята бюрократія мене завжди вбивала! 

Аж раптом повз нас проходить якийсь молодий чоловік і його обличчя здається мені знайомим.

Він невисокий, з русявим волоссям, яке вже давно пора підстригти, на носі веснянки. За цими веснянками я його і впізнаю. Колись ми відвідували разом лекції по судмедекспертизі. Не були друзями, але наче й не конфліктували. Як хоч його звуть? Нарешті згадую — Даня. 

— Привіт, — кажу я. — Впізнаєш мене? 

— Добрий ранок, — він оглядає мене з ніг до голови, притискаючи до себе ноутбук і якісь папери. — Пробачте, не впізнаю… Ми знайомі? 

— Я — Микола Руденко, мене всі називають Нік, пам’ятаєш, ми вчилися в одному потоці? Тільки групи різні…

— О, — тільки й каже він. — То ви теж працюєте за спеціальністю, — не питає, скоріше, констатує факт. — Ну, тобто, ти.

— Ага, краще на “ти”, — усміхаюсь я. — Оце доручили розслідувати смерть одного депутата, і мій шеф направив до вас за допомогою, а, як назло, всі зайняті, відфутболюють мене… Може, ти допоможеш? 

— Так, я залюбки, — він усміхається. — Все одно ту роботу, що мені дали на два дні вчора, я вже виконав. Ходімо до мого столу… Правда, то не хороми, я тут типу в найнижчій ланці… 

Я киваю, відчуваю полегшення від того, що він погодився допомогти, і ми проходимо через приймальню. Йдемо до офісів. Тут взагалі нічого не схоже на нормальний відділок, більше саме на якийсь офіс. Всі ботани сидять за своїми компами, між ними тільки перегородки. Всі такі нудні і однакові… Хай моя робота і небезпечна та непроста, але все ж я нізащо не помінявся б з ними місцями. 

Ми проходимо до кутового столу, відгородженого такими самими перегородками. Даня ставить на стіл свій комп, потім бере стілець з сусіднього місця, де ще нікого немає, і ставить його біля свого стільця:

— Ну що, розказуй, що саме привело тебе до нас сьогодні? — сам він при цьому сідає на свій стілець з ногами, прямо з кросівками, і обіймає їх. Дивак. Він і в універі був таким диваком… 

— Вчора, вірніше вже сьогодні вночі загинув депутат Михайло Воронов, — кажу я. — Викинувся з вікна, схоже, це самогубство. Але ж ти знаєш, треба все перевірити. Шеф просить подивитися його соцмережі, чи не надходило йому погроз, ще чогось підозрілого… Кажуть, у нього було багато недоброзичливців…

— Ага, — він киває і відкриває свій ноут. 

Швидко щось друкує, відкриває купу вкладок і програм. Я не встигаю прослідкувати за його діями, пальці бігають по клавіатурі швидше, ніж я встигаю щось зрозуміти. В якусь мить на екрані висвічується якась градація з відсотками.

— Трохи часу, його, схоже, хтось паролив, — пояснює Даня і додає мало не з захватом, ледь помітно усміхаючись: — І непогано паролив, раз я не відкрив за хвилину…

— Цікаво, — кажу я, хоча все одно нічого в тому всьому не смислю. 

— Поки що запущу ще одну штуку, — додає, знов починаючи щось там клацати. 

І тут зупиняється майже одразу:

— О, а це цікаво, — і розвертає до мене екран.

"Ви бачили, він таки помер! Це було в ранкових новинах!" — бачу я повідомлення. 

— Цього повідомлення вже ніде нема, — пояснює Даня. — Це слід. Його вже видалили. 

— Тобто, хтось таки бажав його смерті? А не можна визначити, хто був автором того повідомлення? 

— Тут дещо дивне, — Даня хмуриться. — Схоже, це повідомлення було в урядовій програмі. Бачиш оформлення? — він відкриває іншу вкладку і показує мені платформу "ЄПетиція". — Тобі не здається схожим? 

— Може, то якийсь глюк? — я знизую плечима. — Хіба хтось міг подавати петицію стосовно нього… О, я згадав! Хлопці обговорювали сьогодні цей випадок, і один сказав, що щодо Воронова відкривалася справа, стосовно ДТП із смертельними наслідками, але як швидко відкрилася, так же швидко і закрилася… Чи не міг хтось писати петицію, аби його покарали? І тому це висвітилося? Типу люди не дочекалися покарання від держави, але радіють, що він сам себе покарав? 

— Можна пошукати сліди петиції, думаю, сліди мають бути, — погоджується Даня. — Якщо вона існувала, я точно її знайду…