Глава 3. Нові друзі і перші кроки

Після уроків Софія не поспішала додому. Весь день вона ловила на собі дивні погляди — кілька учнів шепотілися, коли вона проходила повз, а один хлопець у шкільному дворі пробурмотів: «Вона вже в курсі…» Але коли вона озирнулась, нікого поруч не було.

О сьомій вона стояла біля старого клену за школою. Сонце вже сховалося, небо було кольору попелу, а стара гімназія мовчала, наче спостерігала.

Макс з’явився з тіні, одягнений у темну куртку й з ліхтариком у руках.

— Ти прийшла. Добре. — Він подав їй ще один ліхтарик. — Тут темно.

— Ти казав про вікно. Те, якого більше немає?

Макс мовчки кивнув і повів її вузькою стежкою до тильної частини школи. За бетонним переходом і під деревами розташовувалася стара вентиляційна шахта. Поруч — ряд вузьких вікон підвалу, більшість із них забиті фанерою. Але одне...

— Тут воно було, — сказав Макс, присівши біля місця, де було видно сліди в рамі. — Тиждень тому тут було скло. Я навіть бачив, як зсередини хтось дивиться.

— Хтось?

— Тінь. Або обличчя. Але наступного ранку — вікна вже не було. Його закрили залізною плитою зсередини.

Софія відчула, як у неї мурашки по шкірі.

— І ти нічого нікому не сказав?

— Казав. Але мені не повірили. А ті, хто вірить, мовчать.

Він зупинився, дістав з кишені пожовтіле фото.

— Це моя бабуся. Ось вона — член «Клубу Тіней». Фото з 1956 року. Бачиш, ось ця дівчина з блокнотом у руках? Це той самий щоденник, який ти знайшла.

Софія уважно подивилась. Дівчина на фото й справді тримала в руках щось дуже схоже.

— То… твоя бабуся була в клубі?

— Так. І вона завжди казала: «Справжній Клуб Тіней — не той, що був, а той, що буде. Бо зло повертається циклічно».

Він подивився на Софію:

— Думаю, ми — нове покоління Клубу. І ти вже в ньому.

Раптом за спиною щось зашурхотіло. З тіні вийшла ще одна постать — дівчина з короткою зачіскою, у пальто й з величезним рюкзаком.

— Я вас ледь знайшла, — сказала вона. — Максе, ти обіцяв мені показати, коли знову почнеться дивне.

— Це Ліза, — сказав Макс. — Вона теж… бачила дещо.

— Не просто бачила, — перебила Ліза. — Я чула голоси з вентиляції на третьому поверсі. І в мене є ключ.

— Ключ? — перепитала Софія.

— Від дверей у підвал.

Пауза.

— Де ти його взяла?

— Знайшла в кабінеті хімії. За старою шафою. Там усе пилом припало, але ключ лежав у конверті. І на ньому написано лише: «CT».

Софія не могла повірити, як швидко все змінюється. Ще вчора вона була новенькою дівчиною у старій школі. А сьогодні — стоїть з незнайомцями, які кажуть, що зло повертається, і що вона стала частиною якогось забутого клубу.

— Що тепер? — тихо спитала вона.

Макс відповів першим:

— Тепер ми спустимося туди. В підвал. Завтра ввечері.

— Ми не готові, — заперечила Ліза. — Ми не знаємо, що там.

— Саме тому й підемо разом, — сказав Макс. — Утрьох.

Він засвітив ліхтариком у темряву за огорожею.

— Там, за бетонною стіною, є старі двері. Якщо той щоденник не бреше — це і є вхід у «межу».

Софія відчула холодний вітер, що наче видихнув щось їй просто в шию. Небо було чорним. І школа — ніби дихала. Тихо, глибоко. Готуючись прокинутись.

Вітер зашумів у гілках старого клена, і Софія злегка здригнулася. Ліза знизала плечима, але в її очах блищала рішучість.

— Добре, — сказала вона, — разом ми сильніші. І якщо там справді є щось... небезпечне, ми мусимо бути готові.

Макс кивнув і простягнув їм ключ із написом «CT».

— Завтра ввечері зустрінемось біля заднього входу. Час не чекає.

Софія глибоко вдихнула, дивлячись на стару школу, яка тепер здавалась зовсім іншою — мов живою, сповненою таємниць і загадок.

Вона знала одне: її життя зміниться назавжди.