Глава 3. Нові друзі і перші кроки

Після уроків Софія не поспішала додому. Весь день вона ловила на собі дивні погляди — кілька учнів шепотілися, коли вона проходила повз, а один хлопець у шкільному дворі пробурмотів: «Вона вже в курсі…» Але коли вона озирнулась, нікого поруч не було.

О сьомій вона стояла біля старого клену за школою. Сонце вже сховалося, небо було кольору попелу, а стара гімназія мовчала, наче спостерігала.

Макс з’явився з тіні, одягнений у темну куртку й з ліхтариком у руках.

— Ти прийшла. Добре. — Він подав їй ще один ліхтарик. — Тут темно.

— Ти казав про вікно. Те, якого більше немає?

Макс мовчки кивнув і повів її вузькою стежкою до тильної частини школи. За бетонним переходом і під деревами розташовувалася стара вентиляційна шахта. Поруч — ряд вузьких вікон підвалу, більшість із них забиті фанерою. Але одне...

— Тут воно було, — сказав Макс, присівши біля місця, де було видно сліди в рамі. — Тиждень тому тут було скло. Я навіть бачив, як зсередини хтось дивиться.

— Хтось?

— Тінь. Або обличчя. Але наступного ранку — вікна вже не було. Його закрили залізною плитою зсередини.

Софія відчула, як у неї мурашки по шкірі.

— І ти нічого нікому не сказав?

— Казав. Але мені не повірили. А ті, хто вірить, мовчать.

Він зупинився, дістав з кишені пожовтіле фото.

— Це моя бабуся. Ось вона — член «Клубу Тіней». Фото з 1956 року. Бачиш, ось ця дівчина з блокнотом у руках? Це той самий щоденник, який ти знайшла.

Софія уважно подивилась. Дівчина на фото й справді тримала в руках щось дуже схоже.

— То… твоя бабуся була в клубі?

— Так. І вона завжди казала: «Справжній Клуб Тіней — не той, що був, а той, що буде. Бо зло повертається циклічно».

Він подивився на Софію:

— Думаю, ми — нове покоління Клубу. І ти вже в ньому.

Раптом за спиною щось зашурхотіло. З тіні вийшла ще одна постать — дівчина з короткою зачіскою, у пальто й з величезним рюкзаком.

— Я вас ледь знайшла, — сказала вона. — Максе, ти обіцяв мені показати, коли знову почнеться дивне.

— Це Ліза, — сказав Макс. — Вона теж… бачила дещо.

— Не просто бачила, — перебила Ліза. — Я чула голоси з вентиляції на третьому поверсі. І в мене є ключ.

— Ключ? — перепитала Софія.

— Від дверей у підвал.

Пауза.

— Де ти його взяла?

— Знайшла в кабінеті хімії. За старою шафою. Там усе пилом припало, але ключ лежав у конверті. І на ньому написано лише: «CT».

Софія не могла повірити, як швидко все змінюється. Ще вчора вона була новенькою дівчиною у старій школі. А сьогодні — стоїть з незнайомцями, які кажуть, що зло повертається, і що вона стала частиною якогось забутого клубу.

— Що тепер? — тихо спитала вона.

Макс відповів першим:

— Тепер ми спустимося туди. В підвал. Завтра ввечері.

— Ми не готові, — заперечила Ліза. — Ми не знаємо, що там.

— Саме тому й підемо разом, — сказав Макс. — Утрьох.

Він засвітив ліхтариком у темряву за огорожею.

— Там, за бетонною стіною, є старі двері. Якщо той щоденник не бреше — це і є вхід у «межу».

Софія відчула холодний вітер, що наче видихнув щось їй просто в шию. Небо було чорним. І школа — ніби дихала. Тихо, глибоко. Готуючись прокинутись.

Після першого шкільного дня Софія вирішила дослідити бібліотеку. Її завжди тягнуло до книг, особливо до старих і загадкових. Коли вона увійшла, тихий шелест сторінок і запах старого паперу наповнили кімнату.

Вона помітила в кутку стелаж, за яким виглядала сіра коробка. Ледве торкнувшись її, Софія відчула, як стелаж злегка посунувся, відкривши вузький прохід. Серце почало битися швидше.

За стелажем лежав старий щоденник у потертій обкладинці. На обкладинці було написано: «Денник. Клуб Тіней. 1957».

Відкривши його, Софія занурилася в записи: «Сьогодні ми знову почули дивні звуки з підвалу школи. Ми, члени Клубу Тіней, повинні охороняти межу між світами. Портал прокидається…»

Софія відчула холодок, ніби хтось спостерігав за нею.

Раптом вона почула кроки позаду.

— Що ти там знайшла? — почувся голос.

Софія різко обернулася і побачила хлопця з легкою посмішкою.

— Що ти там знайшла? — почувся голос.

Софія різко обернулася і побачила хлопця з легкою посмішкою.

— Це… старий щоденник, — відповіла вона, тримаючи його перед собою, ніби захищаючи. — Він розповідає про таємний клуб підлітків 1957 року, які охороняли якийсь портал під школою.

— Цікаво, — сказав хлопець, підходячи ближче. — Я — Макс. Новенький тут. Можливо, ти хочеш поділитися знахідкою? Мені подобаються загадки.

Вони сіли за великий стіл біля вікна, де світло лампи падало м’яким колом. Макс уважно читав сторінки, час від часу нахиляючись і показуючи Софії свої думки.

— Тут написано, що в підвалі є двері, які ведуть до «іншого світу», — сказав він. — І щось прокидається.

— І ще попередження не чіпати це зло, — додала Софія.

Макс подивився на неї серйозно:

— Ми мусимо це дослідити. Разом.

Поза вікном тьмяно миготіли вогні старої гімназії, а тіні наче шепотіли свої таємниці. Софія зрозуміла: її нове життя тільки починається.