Глава 2. Щоденник 1957

У понеділок Софія прийшла до школи раніше, ніж зазвичай. Вона хотіла роздивитися бібліотеку, яку завуч лише побіжно згадала під час екскурсії. В коридорах ще було порожньо, і тільки запах старого лаку, пилу й чогось іржавого зависав у повітрі.

Бібліотека була на третьому поверсі, у самому кінці коридору. Велике приміщення з високими стелями, дерев’яними стелажами й драбинами, що тягнулися вгору до самих карнизів. Лампи світили тьмяно-жовтим світлом, і навіть уранці тут панувала напівтемрява.

За столом сиділа бібліотекарка — худорлява, мовчазна жінка в окулярах. Вона кивнула Софії й знову заглибилася в свої записи.

— Я просто подивлюсь, — прошепотіла Софія, хоча ніхто й не забороняв їй говорити вголос.

Вона проходила між рядами, ковзаючи пальцями по корінцях книжок. Назви були старі, багато видань — з 50-х і 60-х років. На одному зі стелажів у кутку щось лежало криво. Вона потягла за книжку — і стелаж легко посунувся.

За ним відкрилася щілина між шафою та стіною, де стояла коробка. Звичайна, сіра, запилена. Софія нахилилася й витягла її.

Всередині — зошит у твердій обкладинці. Пожовклі сторінки, чорнильні плями, дрібний почерк. На першій сторінці:

"Денник. Осінь 1957. Клуб Тіней. Вхід лише для посвячених."

У Софії перехопило подих. Це не виглядало як вигадка чи дитячий жарт. Почерк був дорослий, впевнений. І кожна сторінка — жива.

"Сьогодні ми знову бачили світло за дверима в підвалі. Воно миготіло, мов дихання. Після того, як Ігор поклав руку на камінь, щось відповіло. Ми не повинні були знову йти туди, але цікавість — це сильніша річ, ніж страх..."

"...Пані Олена каже, що той світ був тут завжди. Просто хтось його тримає закритим. Як кришку на банці. А ми — діти, які вперто хочуть її відкрити..."

Софія перегортала сторінки одну за одною. Там були імені: Ігор, Степан, Люся, Ярема. Вони зустрічалися в школі ночами, проникали в підвал, малювали якісь символи, досліджували «перехід». Спершу це здавалося грою, але з кожною сторінкою ставало темніше.

"Він просив мене. Через скло. Через тінь. Він сказав, що хоче назад. Що втомився чекати..."

На останній сторінці хтось поспіхом приписав червоним чорнилом:

"Не читай уголос його ім’я. Не буди його. Ми ледве замкнули його там. Якщо знову відкриється — тікай."

Софія закрила щоденник. Руки тремтіли. Поруч щось клацнуло — можливо, лампа.

А може, хтось дихав поруч, між полицями.

Софія різко озирнулася, щоденник міцно затиснутий у руках. Коридор між полицями був порожній. Але звук... він не здався. Це не був просто клацок лампи. Це було щось... ближче. І живе.

Вона повільно поклала щоденник назад у коробку й вже хотіла сховати її на місце, як раптом...

— Ого, а що це в тебе? — голос з-за спини змусив її підскочити.

Перед нею стояв хлопець, трохи старший за неї, у худі з нашивкою гімназії. Темне волосся, ясні очі й ледь помітна посмішка.

— Перепрошую, не хотів налякати. Я Макс. Новенька, так? Софія?

— Звідки ти…? — вона автоматично прикрила коробку.

— Місто маленьке. А ти — одна з небагатьох, хто заходить у бібліотеку не лише за Wi-Fi.
(Пауза)
— Я не підглядав. Просто почув, що хтось тут ходить. Тут іноді… дивно, коли ти один.

Софія не відповіла. Частина її хотіла негайно втекти, інша — залишитись і запитати: що саме дивно?

— А що це? — Макс кивнув на коробку. — Ти щось знайшла?

Софія ще вагалася, та потім тихо сказала:

— Зошит. Старий. 1957 рік. Хтось вів щоденник про… клуб. Про підвал. І… щось під школою.

Макс замовк. Його погляд змінився — вже не легкий і жартівливий, а уважний, трохи напружений.

— Покажи.

Вони сіли за вікном, у глухому кутку бібліотеки. Софія відкрила зошит, і Макс почав читати мовчки, сторінка за сторінкою. Коли дійшов до згадки про «перехід», його брови зійшлися.

— Чекай... це не жарт. Я щось подібне чув. Один старий викладач колись обмовився, що «краще не чіпати те, що було закопано під школою».

— Закопано? — перепитала Софія.

— Ну, не буквально. Але кажуть, що коли будували школу, тут знайшли щось. Старе. Незрозуміле. А ще... у 50-х зникло кілька учнів. Безвісти. Офіційно — втекли з дому. Але моїй бабусі було 14 тоді, вона казала: «Ці діти ніколи не втекли. Вони просто... зникли».

Тиша повисла між ними. З вулиці долинав шепіт вітру, а бібліотека знову захиталась у власному, старому ритмі — книги скрипіли, десь шаруділи сторінки, і лампи тьмяно блимали.

— Я хочу дізнатися більше, — сказала Софія. — Щось у цьому всьому… справжнє.

Макс кивнув повільно.

— Якщо ти серйозно — тоді ввечері, о сьомій, на задньому подвір’ї школи. Покажу тобі дещо.

— Що саме?

— Вікно. Те саме, через яке я бачив... щось. І якого більше немає.