Глава 1. Переїзд

Софія сиділа на задньому сидінні машини й дивилася у вікно, де повільно пропливали чужі будинки, старі дерева і ще незнайоме, сіре місто. Авто деренчало кожною ямкою, ніби навіть дорога не хотіла її тут бачити.

— Ще трохи, — сказала мама, повернувшись до неї з переднього сидіння. — Твоя нова школа зовсім поруч.

Софія кивнула, хоч і не дуже слухала. Вона тримала на колінах стару коробку, обклеєну наклейками, яку не дозволила вантажникам. Усередині — її «особисте»: щоденник, фото, кілька дрібничок, які нагадували про попереднє життя.

Школа, до якої вона мала йти з понеділка, називалась Стара Гімназія №3. Колись тут навчалися тільки хлопці з багатих родин, тепер — звичайна загальноосвітня. Будівля була стара, майже столітня, з башточками, вузькими вікнами та важкими дерев’яними дверима. Щось у ній нагадувало замок, і це трохи лякало.

Коли вони під’їхали до нової квартири, Софія відразу побачила школу — вона стояла через дорогу. Висока, темна, мовчазна.

Тієї ночі їй не спалося.

Спершу — через незвичні звуки нового будинку. Потім — через дивне відчуття, що хтось дивиться у вікно. Вона підвелася, підійшла до штори — і побачила лише фасад гімназії, освітлений нічним ліхтарем. Але десь біля підвалу щось… ворухнулося.

Можливо, кішка. Можливо, тінь.

Але наступного дня, коли вона проходила повз ту частину школи, вікна підвалу були… забиті зсередини.

Вранці школа виглядала менш похмуро. На її подвір’ї грали діти, вчителі поспішали через головний вхід, і здавалося, ніби нічні тіні були лише уявою.

Софія тримала в руках список: у понеділок — знайомство з класом, сьогодні — коротка зустріч із завучем і екскурсія. Мама пішла на роботу, а вона сама стояла біля старих дверей гімназії, які заскрипіли, коли вона потягла за ручку.

— Ти Софія? — жіночий голос змусив її здригнутися.

Перед нею стояла завучка — сувора, висока жінка в чорному светрі та темно-синій спідниці. Волосся — ідеально зібране у вузол.

— Так, це я.

— Ходімо. Покажу тобі школу.
Тут багато правил. У нас дисципліна. Але якщо будеш чемною — звикнеш.

Кроки лунали в коридорах глухо, ніби стіни вбирали звук. Старі паркетні підлоги час від часу рипіли. І чим далі вони заходили вглиб школи, тим темніше ставало. Електричні лампи тьмяно блимали під стелею.

— Цей корпус збудований ще в 1920-х, — пояснювала завучка. — Є частини, куди учням заходити не можна. Наприклад, підвал. Він аварійний. Забитий. Сюди не ходи. Ніколи.

Вони проходили повз важкі двері з табличкою «СЛУЖБОВЕ ПРИМІЩЕННЯ». Софія відчула, як холод пробігся по спині, ніби за тими дверима щось прокинулося й дослухається.

— Добре, — кивнула вона.

Перед тим як повернути за кут, Софія кинула погляд назад. І їй здалося, що з-під дверей щось ледь помітно рухнуло… чорна пляма, тінь, що встигла зникнути.

Наступного вечора вона вирішила пройтися навколо школи. Надворі вже сутеніло, але страху не було. Навпаки — було цікаво. Скільки міст вже змінено, скільки разів доводилося починати спочатку — Софія навчилася не боятися.

Вона обійшла будівлю з тильної сторони. Там, за металевою огорожею, були вузькі вікна підвалу. Деякі з них — забиті фанерою. Але одне, в самому кутку, виглядало трохи інакше: пил на склі був стертий, наче хтось нещодавно заглядав із середини назовні.

Вона зупинилася, нахилилася до вікна.

І тут — звук. Глухий стукіт. Раз. Другий. Наче щось торкнулося труби або стіни.

Софія вдихнула й рвучко відступила.

Вікно залишалося темним.