Лів

Аарон влетів у двері й в останню мить втримався за ручку на стіні. Підлоги у кімнаті можна сказати не було, лише вузький парапет, що нагадував трубу, тягнувся від одних дверей до інших. А під ним – провалля, що сягало кількох поверхів до темряви. Лів висіла на трубі, намагаючись підтягнути тіло. Побачивши дівчину, Аарон разом неначе відновив всі власні сили. Не лишилось і сліду від того безсилля, з яким його зустрів Патрик. Його змінив звичний цинізм і бажання вдаватись до класичного булінгу. Він криво всміхнувся, вирівнявшись.

– Що, красуне, потрібна моя допомога? – покосившись на Лів, що вперто намагалась вилізти, спитав він.

– В сраку твою допомогу, Харте! – бурмотіла вона. – Йди геть!

– Які ми горді… – закотив очі він, підтюпцем просуваючись до іншого боку парапету. – О, там, схоже є вихід. – рушивши вперед, сказав Аарон.

Лів провела його поглядом і змахнула волоссям, через що мало не впала вниз. Аарон спинився.

– Ти не йдеш?

– Дай мені хвилинку! – саркастично кинула вона.

– Її нема! – так само саркастично відповів він. – Якби двері лишились, ми б вийшли до всіх інших, але вони зникли, щойно я пішов тебе рятувати.

– Ти? Прийшов рятувати мене? – фиркнула вона. – Дуже смішно.

– Ну, посмійся, чого б і ні! – знизав плечима він. – Але тепер нам треба шукати вихід самостійно.

– Нам потрібно шукати Патрика, а не вихід. Ми без нього не виберемось.

– Запустити сценарій, я і без нього можу,– фиркнув він. – До того ж це буде моя команда, а отже все за моїми правилами.

– Помилуй нас, Боже! – закотила очі вона.

– Або це може бути твоя команда, – вмовляв її він. – Просто подумай, кралю. Чи хочеш ти сидіти тут і чекати на ботана з його занудством, чи підімнеш всю цю богодільню під себе?

Лів замислилась. Патрик був кращим варіантом, у нього принаймні був план. Але, замість вештатись коридорами в надії колись знайти Патрика, вони могли дійти до виходу. Аарон розумний, це краще, ніж блукати самій. Тож вона ривком підняла ноги, закинувши їх на парапет і піднялась. Тоді вирівнялась і повільно, тримаючи рівновагу, і рушила за Аароном. Той пропустив її вперед до дверей з іншого боку і Лів, спіткнувшись, з вереском полетіла вниз, встигнувши схопитись трубу.

–Яке ж ти нещастя…

Лів знову закинула ногу на парапет, але та зіслизнула. Дівчина крихтіла,  намагаючись втриматись у незручному положенні тіла. Аарон хмикнув, пройшовши повз. Лів силкувалась вибратись самостійно, та її тіло постійно тягнуло до низу. Просити його допомогти було зайвим, Аарон не був емпатичною людиною, до того ж це було соромно для Лів, залежати від його допомоги. Е, ні. Краще вона зірветься і впаде!

– Нам треба в той бік, – зазначив він.

– Хіба є інший варіант?

– Треба зрозуміти чи є там двері.

– Ти мене чуєш?

– Не бачу сенсу, ти хіба не говориш очевидні речі?

– Я говорю? – здивувалась Лів, закинувши ноги на парапет, щоб підтягнути на нього і торс.

– Ну, так.

– Дебіл? – спитала вона, вклавши весь свій гнів у погляд.

– У твоїй голові, мабуть, це звучало епічніше, – примружився він.

– Таки дебіл, – ствердно відповіла вона, заледве видираючись на трубу, та її нога зіслизнула й вона майже рухнула вниз. Майже, бо Аарон встиг схопити її за лямку сарафана.

– Обережніше! Порвеш.

– Не лести собі, – фиркнув він. – Я точно не з тих, хто прагне зірвати з тебе одяг, кралю.

– Чого ти кличеш мене кралею?

– А ти невпевнена в собі? Тобі треба постійне підтвердження?

– Я не спитала чи я гарна. Я спитала чому ти мене звеш кралею. Це складний код для тебе? – роздратовано спитала вона.

– В тобі нема нічого складного, Вейл, – знизав плечима Аарон, просуваючись вперед. – Типова недолюблена дівчинка, яка виросла у недолюблену жінку. Нічого нового, це – кліше.

– Ой, та заціпся! Дай відповідь на питання.

– То заціпитись чи відповідати? – розреготався він.

– Відповідай.

– Нащо?

– Мені цікаво, –знизала плечима вона.

– Я не мушу задовольняти твою цікавість! – вклавши весь гнів у свій погляд, відповів він.

– А тобі, типу, є чим зайнятись?

– Окрім, як теревенити з тобою?

– Ну, так. То чого я краля, Харте?

– Із очевидного? – спинився він. – В тебе гарне личко, і я цілком міг би назвати тебе вродливою, якщо вимкнути звук і розгладити ту зморшку над твоїми бровами. Серйозно, це наче дивитись як бульдозер зминає стіни оранжереї.

– Як поетично, – закотила очі вона. – Отже, ти вважаєш мене красивою, але рвати на мені одяг наміру не маєш.

– Я маю повагу до себе, Лів, – закотив очі він. – Вчись, корисна штука.