Патрик

Патрик почувався, немов у дитячому садочку. Він попросив чотирьох дорослих людей не губитись, не розходитись і постійно триматися разом. Але ж ні! Вони весь час прагнуть влізти в чергову сраку і витягати з неї їх доведеться йому. Він би вже всоте дійшов до серверної, якби не вони. Але сам він не впорається. Йому потрібен і Аарон, і решта. Але вони раз по разу кудись зникають.

Рухаючись строго по правий бік, Патрик поступово сходив до стіни. Уже на шостій прохідній кімнаті він знайшов Аарона. Той сидів на підлозі, спершись головою на стіну.

– Здоров, ботане.

– Привіт. Як ти?

Аарон похитав головою, Патрик вирішив не питати.

– Ходімо шукати інших.

Аарон мовчки піднявся і рушив за Патриком. Це його здивувало, адже він очікував заперечень і як мінімум, що той пошле його до беня у верби, але Аарон здавався ще більш апатичним, ніж завжди. Він наче втратив разом всі свої сили.

– Може, хочеш пити? – спитав Патрик, протягнувши йому пляшку з водою.

Аарон мовчки взяв її та відкрутив кришку, відпивши води кількома великими ковтками він зітхнув з полегшенням.

– Чудова ідея була її взяти, – тільки й відповів він, повернувши пляшку.

Йшли вони мовчки. Хай через що Аарон пройшов у симуляції – це його знищило і Патрику було боляче дивитись на хлопця. Бо він відчував свою провину за це.

– Ми маємо запустити команду і зібрати всіх разом.

– Що потрібно зробити першим? – стомлено спитав Аарон.

– Серверна за кілька кімнат звідси. Можемо рушити, створимо команду, а я активую її у потрібний час.

Аарон мовчки кивнув.

– Тоді ходімо.

Вони продовжували йти, Патрик обдумував план дій. Аарон, схоже, не думав ні про що. Це було нетипово, у цього хлопця «котелок варив» безперервно. Зараз з нього неначе забрали саме життя.

Кімната серверної була величезною, ряди сяючих стовпів, що світились від стелі до підлоги переливались зеленими і фіолетовими вогниками. Вони нагадували вузькі хмарочоси, між якими вони зачудовано блукали, доки не знайшли величезний вигнутий монітор.

Аарон швидко дістав ноутбук і підключив його.

– Що саме ти хочеш зробити? – стомлено спитав він у Патрика.

Той протягнув йому скручений вузький аркуш паперу з надрукованими кількома абзацами.

– Це сценарій.

– Як ти його приніс?

– Я знаю його напам’ять. Просто записав тобі.

– А де ти взяв листок?

– Це етикетка від пляшки з водою.

– Але як ти надрукував це і протягнув у симуляцію?

– Я уявив сценарій і придумав як заховати його, щоб ніхто не здогадався раніше часу. На думку спала пляшка мінералки.

– Ти клятий геній! – всміхнувся Аарон, читаючи сценарій.

Він вглядався у мілкий шрифт кілька хвилин. Тоді підняв стурбований погляд на Патрика.

– Але це ж… Ти розумієш, що з цього вийде?

– Так. Ти можеш додати це до коду?

– Я спробую. Але ж…

– Тоді роби, не гай часу, – перебив його Патрик.

Аарон задумливо нахилив голову вбік, зміривши Патрика поглядом.

– Чувак, у тебе є яйця, – кивнув він.

Патрик мовчки вийшов із серверної, очікуючи доки Аарон зламає код.

У коридорі, де знаходилась серверна було двоє дверей по обидва боки. Стіни були темно-зеленого кольору, а освітлення на поверсі майже не було. Двері справа, раптом відчинились і з них вийшли Адам і Скарлет. Патрик мало не скрикнув від радості.

– Привіт!

Скарлет стомлено всміхнулась. Аарон вийшов із серверної, коротко кивнувши Патрику.

– Я казав йому не йти до тебе, щоб ви не потрапили до симуляції, – відповів Патрик, глянувши на Скарлет, але погляд Аарона не проігнорував. – Але він хвилювався.

– А тобі, значить, було начхати? – здійняла брови Скарлет.

– Звісно ні! Просто я розумів, що ви знову загубитесь.

– Ой, не виправдовуйся,– вона поглянула на Аарона стурбовано. – Ти в нормі?

– Краще не буває! – вишкірився він. – Як сама, Абрамс?

– Все тіп-топ.

– Я теж, і дякую, що спитав! – крикнув Адам.

– Чудово, – зітхнув Патрик. – Тепер лишилось знайти Лів і ми зможемо нарешті вийти з цього божевілля.

Скарлет засунула руки в кишені й, немов, згадавши про щось, дістала з правої дві підвіски.

– Адаме! Вони не зникли.

Адам поглянув на її долоню і дістав зі своєї кишені дві монети.

– І ці теж.

Скарлет повернулась.

– Патрику, ти знаєш, що це?

Патрик нахмурився, підхопивши двома пальцями ланцюжок з підвіскою.

– Це схоже на якір.

– Якір?

– Так, – відповів він. – Це певний гачок, який тримає всіх в одному місці, що насправді дуже слушно, оскільки ви всі маєте дурну звичку розбрідатися. Такі штуки як правило видають тестувальникам, щоб вони мали змогу триматись в купі.

– Але нам таких не видали.

– Вочевидь, хотіли, щоб ми загубились.

– Враховуючи, що я вас збираю вже півдня, як сліпих кошенят, які чешуть, куди забажають, вони були б і справді необхідні, – невдоволено кинув Патрик.

Він сказав це з таким тоном, ніби він вихователь, а вони дітлахи ясельної групи. І це вочевидь здалось дотепним іншим, оскільки Скарлет прикусила щоку, щоб не засміятись, Адам кашлянув, маскуючи сміх. А от Аарон криво всміхнувся, але його погляд був таким розбитим, що він не мав навіть сил відповісти якоюсь шпилькою.

– Дай-но погляну, – попросив він у Адама.

Той пересипав монети у його долоню. Аарон взяв одну монетку в пальці й перевернув.

– Що це за символи?

Почувся приглушений голос.

– Ну, ми ще не знаємо… – почав Адам.

– Тихо! – цитьнув йому Аарон.

– Агов! Не можна просто питати мене і потім затикати! Ти – капець неввічливий!

– Тихо, кажу! – повторив Аарон підійшовши спершу до одних дверей, а тоді до інших.

– Не збираюсь я тебе слухати…

– Абрамс, затули йому ротяку! – рявкнув Аарон, прислухаючись до дверей. – Там хтось є.