Патрик

Лів йшла за ним мовчки, сльози вже висохли на її обличчі. Він хотів якось підтримати її, але не мав потрібних слів.

– Сюди.

Лів підвела погляд і нахмурилась.

– Куди, «сюди»?

– Ці двері, – киваючи вбік, сказав Патрик.

– Там нема дверей, Патрику, – хитала головою розгублена дівчина.

Хлопець нахмурився і торкнувся дверей рукою, показуючи Лів. Вона знову похитала головою:

– Там гола стіна.

– Не може бути, – він відчинив двері й зробив крок всередину. – А зараз? Бачиш кімнату?

– Ні. Ти просто застряг у стіні.

Патрик повільно повернувся і застиг. Він був у квартирі, з якої з’їхав півтора року тому. Маленька студія з кухонними шафками блідо-блакитного кольору, маленьким острівцем, де була вмонтована раковина. Синій двомісний диван, телевізор з широким екраном на стіні. Все було так, як він пам’ятав. З його пам’яті в ту ж мить зникла Лів, випробування і все, заради чого він тут. У вхідні двері постукали. Хлопець пішов до виходу з квартири і відчинив, наскільки дозволяв ланцюжок.

Це був сусід, Джейсон, він переїхав сюди десь із місяць тому. В нього було коротко стрижене каштанове волосся і дуже гарні золотисто-карі очі. Він всміхнувся Патрику.

– Що? Знову двері зачинились? – спитав він у сусіда.

Джейсон мило всміхнувся.

– Так…

Патрик зачинив двері, знявши ланцюжок, і відчинив їх знову.

– Знаєш, твій орендодавець може виселити тебе за те, що ти вже вшосте його викликаєш з другим комплектом ключів, – зазначив Патрик, впускаючи Джейсона.

– Знаю, він обматюкав мене телефоном і пригрозив, що видасть новий комплект сусідам, – увійшовши, сказав Джейсон. – Я запропонував тебе.

– Яка довіра… – зітхнув Патрик.

– Чом би й ні? Я все одно щоразу в тебе тусуюсь.

– Ну, звісно… – Патрик дістав друку чашку і налив туди гарячої кави.  – Ти голодний?

– Направду, так. Я не встиг поснідати.

– Гаразд. Є сандвіч з арахісовою пастою. Пригощайся.

– Е…

Патрик спинився:

– Що?

– Я краще з джемом, якщо є, – всміхнувся Джейсон.

– Звісно, – Патрик повернувся до холодильника.

– Я сам, – всміхнувся Джейсон, відчинивши дверцята.

– Слухай, може час виділити для тебе окрему полицю в холодильнику?

Джейсон розреготався, діставши банку абрикосового джему і ніж для масла.

– Я здивований, що після стількох сніданків, ти досі цього не зробив.

За той місяць, що Джейсон заявлявся до нього, Патрик усвідомив, що має змішані почуття до хлопця. Він був приємним, кумедним і його очі змушували Патрика раз по раз затримувати подих.

Випереджаючи ваші підозри: сам Патрик ніколи не задумувався над власною орієнтацією. У старших класах він зустрічався з Монікою Гейдж, та вона кинула його на випускному, зізнавшись, що зраджувала йому з форвардом команди по футболу Лоґаном Лейком. Він, звісно, засмутився, але не був надто здивованим. Тоді всі питали, що така красуня знайшла у тому ботанові. У коледжі історія повторилась, тільки тепер це була Даяна Шоунфілд, яка на одній з вечірок зрадила Патрика одразу з двома хлопцями. І він знову відчував образу, але крім неї більше нічого. Він не помічав якогось потягу ні до хлопців, ні до дівчат. Йому подобалась людина – інше значення не мало. Зради не дивували його, бо він підсвідомо їх навіть виправдовував. Хлопець був зайнятий навчанням і практикою, а стосунки, за великим рахунком, його не надто турбували, бо протікали десь на тлі. Він дотримувався кредо: є – чудово, немає – нічого страшного.

Після коледжу Патрик повністю присвятив себе роботі і не шукав стосунків, він не мав жодного бажання їх мати, бо це означало б витрачати менше часу на поліпшення своїх професійних навичок, і більше на людину, яку обрав як партнера.

Все життя він відкладав стосунки на потім, бо він же має жити за планом: здобув освіту, отримав хорошу роботу, підняв свій професійний рівень, вийшов на пристойний дохід, і от, коли йому буде вже років тридцять п’ять можна і заводити сім’ю. Хоч це здавалось йому правильним, це були не його бажання, а те, чому навчали його батьки. Чого хотів він сам? Мабуть, щоб його просто ніхто не чіпав. Щоб не лізли зі своїми порадами та розповідями, не вчили його жити й не вивалювали на нього всі свої проблеми. Він хотів просто бути окремо від більшості людей. Бо річ у тім, що Патрик не був соціопатом, ні, він міг побудувати нормальну комунікацію з людьми, але ніколи не прагнув цього. А соціум такого не пробачає, адже якщо ти, як істота соціальна, не прагнеш підтримувати постійне спілкування – ти одразу ж перетворюєшся на мішень. З тобою якась проблема, тобі треба вийти із зони комфорту. Чому ніхто не думає, що комфорт це якраз про те, де тобі добре? Чому б людям, які пропонують залишити зону комфорту, не залізти з головою у власну і не виходити? Може їм там сподобається і ці безглузді бесіди припиняться? Патрик був самітником, скільки себе пам’ятав. І якби він хотів – міг би мати друзів, стосунки, і яскраве соціальне життя. Але йому було зручно прикриватись скромним «я – інтроверт» і холодно відповідати на будь-які пропозиції, бо це було таким звичним ярликом «дивак», «зануда», який швидко перетворювався на червоний прапорець, змушуючи людей забувати про його існування. І, як він того і прагнув,  дати йому спокій та не лізти зі своєю непроханою дружбою.