Катя :
Я обвела поглядом усю нашу велику компанію, помітивши, як кожна з дівчат — Лінда, Адріана, Віка, Соломія та Діана — зручніше закуталась у свої пледи після останньої розповіді. У кімнаті й справді панувала така густа, майже осяжна тиша, що навіть цокання годинника на стіні здавалося чимось занадто гучним.
— Ну все, Ліндо, після твоїх ноутбуків і веб-камер я точно заклею свою камеру шматочком ізоленти перед сном, — усміхнулася я, намагаючись розрядити напругу й переводячи подих. — Ми пройшли через усе: через похмурі парки, страшні вікна на других поверхах, загадкові дзвінки в темряві, дзеркальні відображення, шкільні лабіринти-пастки та цифрові погрози.
Я поставила порожню чашку на стіл і витримала фінальну паузу, збираючи докупи всі наші сьогоднішні емоції.
— Друге коло нашого «Клубу нічних історій» виявилося вдвічі довшим, утричі страшнішим і неймовірнішим, ніж перше. Нас стало більше, наші голоси звучать голосніше, а страхи... ну, тепер ми знаємо їх усі в обличчя. Але найголовніше залишається незмінним: які б жахіття ми не вигадували чи не переживали в гонитві за адреналіном, за цією дверима завжди є справжній світ, гарячий чай і вірні подруги, які не дадуть ніякій темряві взяти гору над нами.
Я підвелася з дивана, потягнулася й підійшла до вимикача, повертаючи в кімнату звичайне яскраве світло.
— Хто за те, щоб закрити ноут, вимкнути світло і нарешті лягти спати, поки нам знову не почало здаватися всяке?