Розділ 5

​Діана : 

Я скептично похитала головою, слухаючи Соломію, і з легким викликом подивилася на подруг, які й досі сиділи напружені після розповіді про дзеркало.

​— Соломіє, дзеркала — це моторошно, але ти завжди можеш просто завісити їх простирадлом або не дивитися туди вночі, — усміхнулася я, підтягуючи до себе чашку з уже ледь теплим чаєм. — А от що ти зробиш, коли простір навколо тебе змінюється настільки, що ти втрачаєш будь-який вихід? Слухайте мою історію. Вона сталася з нами в понеділок після занять, коли я залишилася в школі довше за всіх, допомагаючи складальній команді в історичному крилі.

​У кімнаті знову встала щільна, липка тиша. Навіть Віка й Адріана перестали крутитися під пледами.

​— Старе крило школи після п'ятої вечора — це зовсім інше місце, ніж удень, — почала я тихіше, витримуючи паузу. — Усі двері до кабінетів були зачинені на ключі, прибиральниці вже пішли, а в коридорах напівтемрява, бо половина ламп перегоріла. Мені потрібно було лише занести стос старих журналів до архіву на другому поверсі. Я йшла знайомим коридором, рахуючи двері: перша, друга, третя... І раптом я помітила, що нумерація кабінетів почала повторюватися.

​Катя перезирнулася з Соломією, а Лінда затамувала подих.

​— Я зупинилася, озирнулася назад. За моєю спиною не було звичного виходу до холу — лише довгий, абсолютно порожній і незнайомий коридор без жодного вікна, стіни якого здавалися темнішими, ніж зазвичай, — продовжувала я, відчуваючи, як голос трохи тремтить від спогадів. — Звідкись здалеку, ніби з-під підлоги, долинув тихий, рівний звук, схожий на те, як хтось повільно креслить крейдою по дошці. Скреб-сккреб... А потім на стіні прямо переді мною з'явився свіжий білий напис, зроблений невідомо ким: «Виходу немає, поки ти не згадаєш, навіщо сюди прийшла».

​Я зробила довгу паузу, дозволяючи дівчатам відчути всю безвихідь тієї хвилини.

​— Я кинулася бігти назад, не розбираючи дороги, доки не влетіла у звичайний світлий вестибюль біля виходу, де черговий охоронець здивовано запитав, чому це я бліда як стіна й чому затрималася біля зачиненого крила, яке на реконструкції вже цілий рік. Але найстрашніше було, коли я відкрила свій портфель удома: всередині замість зошитів лежав шматок старої шкільної крейди, хоча я її туди навіть не клала.

​Я відкинулася на спинку дивана й обвела компанію переможною усмішкою.

​— Ну що, дівчата? Друге коло наших нічних жахіть закрите! Катя лякала парком, Адріана — вікном, Віка — телефоном, Соломія — дзеркалом, а я ледь вибралася зі шкільного лабіринту.