Розділ 4

Соломія: 

Я спокійно допила свій чай, поставила чашку на стіл і обвела поглядом напружені обличчя дівчат. Віка, здається, своєю телефонною історією змусила всіх затамувати подих, але після мого власного минулого досвіду з дзеркалами мене вже важко було здивувати телефонними дзвінками.

​— Віко, дзвінок у темряві — це класика психологічного тиску, але людський голос хоча б можна вимкнути, повісивши трубку, — усміхнулася я, трохи приглушуючи світло настільної лампи. — А от що робити, коли те, що ти бачиш, не можна ані відключити, ані просто проігнорувати, бо воно дивиться на тебе з поверхні, якій ти довіряєш щодня? Слухайте мою нову історію. Вона сталася три дні тому ввечері.

​У кімнаті знову запала щільна, напружена тиша. Навіть Адріана й Катя припинили обговорювати попередні страшилки.

​— Було близько десятої вечора. Я зайшла до ванної кімнати, щоб умитися перед сном. У кімнаті горіло лише м'яке світло над раковиною, а велике дзеркало на стіні висвітлювалося повністю. Я нахилилася до води, вмилась, а коли підняла обличчя й витерла його рушником, випадково глянула на своє відображення.

​Я зробила коротку паузу, витримуючи момент, як справжній майстер нагнітання.

​— Спочатку все було нормально — я бачила себе, власну піжаму, полички за спиною. Але раптом лівий кут мого відображення... почав розмиватися, ніби на скло зсередини дихнули чимось дуже холодним. І в цьому туманному колі поверх мого плеча в дзеркалі з'явилося друге обличчя. Чиєсь бліде, чуже обличчя з темними очима, яке дивилося не на моє відображення, а прямо на мене — крізь скло.

​Діана й Лінда синхронічно притулилися одна до одної, а Віка затамувала подих.

​— Я застигла з рушником у руках, не в силах ані поворухнутися, ані крикнути, — продовжила я тихо, майже шепочею. — А те відображення повільно розтулило губи і прямо в тиші ванної кімнати чітко, хоча й беззвучно для зовнішнього світу, вимовило три слова: «Тепер я тут головна». У ту ж секунду лампочка над дзеркалом блимнула й на секунду повністю згасла. Коли світло повернулося, у дзеркалі була лише я — бліда, перелякана, але одна. Проте коли я обережно торкнулася пальцем скла в тому місці, де щойно було обличчя, скло виявилося крижаним, а на ньому залишився чіткий патьок вологи, хоча жодної пари у кімнаті вже не було.

​Я відкинулася на спинку дивана й переможна посмішка зійшла з мого обличчя.

​— Ну що, дівчата? Катя лякала парком, Адріана — вікном, Віка — телефоном, а я знову нагадала вам про темряву всередині дзеркал. Діано, тепер твоя черга закривати це друге коло історій. Чим ти відповіси на це?