Віка :
Я поправила кофту, скептично глянула на Адріану й легенько усміхнулася, склавши руки на грудях.
— Адріано, другий поверх — це, звісно, високо, але мої бабуся з дідусем завжди казали: справжній жах ховається не за вікном, а там, де ми найменше очікуємо почути живий голос, — почала я, знизивши голос і зробивши вигляд, що навколо нас абсолютна тиша. — Слухайте мою історію. Вона трапилася зі мною минулої середи, коли ввечері раптово вимкнули світло у всьому будинку.
У кімнаті стало настільки тихо, що здавалося, ніби навіть дихання всіх дівчат злилося в одне ціле.
— Було близько дев'ятої вечора. Мобільний майже сів, мережі майже не було, але стаціонарний телефон у коридорі раптом почав дзвонити. Знаєте цей противний, різкий дзвінок у темряві, від якого серце падає в п'ятах? — я обвела подруг поглядом. — Удома нікого не було, мама затримувалася в магазині. Я підійшла до апарата, зняла трубку і сказала: «Алло».
Я зробила коротку паузу, нагнітаючи момент.
— У трубці замість гудків чи маминого голосу лунав лише важкий, скрипучий подих. А потім чийсь незнайомий, ніби звідкись здалеку приглушений голос чітко вимовив моє повне ім'я і сказав: «Ти забула замкнути вхідні двері зсередини, я вже піднімаюся сходами».
Діана й Лінда ледь помітно здригнулися, а Соломія пильно на мене подивилася.
— Я кинулася в коридор із шаленим серцебиттям, — продовжила я тихо, — підлетіла до дверей і подивилася на замок... Нижній залп і справді був не до кінця повернутий! Я миттю засунула засув до самого клацання, а коли знову піднесла трубку до вуха, там уже лунали лише довгі гудки відбою. Але наймоторошніше було вранці, коли я вийшла на сходову клітку перед дверима: на килимку лежала чиясь чужа волога гілка горобини, хоча ввечері, до дзвінка, її там точно не було.
Я відкинулася на спинку дивана й переможна посмішка зійшла з мого обличчя.
— Ну що, дівчата? Катя лякала парком, Адріана — вікном на другому поверсі, а я щойно показала, що телефон краще взагалі не підіймати ввечері. Хто продовжить це коло? Соломію, чим ти нас здивуєш на цей раз?