Розділ 1

Катя : 

Я обвела поглядом нашу велику компанію, помітила, як Віка й Адріана нашорошили вуха, і вирішила, що раз я відкриваю це нове коло, то історія має бути справді нагнітаючою.

​— Ну добре, раз я знову перша, то слухайте, — почала я, трохи ближче нахиляючись до світла лампи й знижуючи голос. — Ця історія сталася зовсім нещодавно, буквально минулого тижня, коли я поверталася додому пізно ввечері після додаткових занять.

​У кімнаті миттєво стихло. Навіть Лінда й Соломія, які вже знають усі мої звички, перезирнулися й затамували подих.

​— Було вже темно, ліхтарі на вулиці ледь мерехтіли через осінній туман, а дорога пролягала повз той самий старий парк біля школи, де завжди повно старих високих дерев. Ви ж знаєте це місце, — продовжила я, відчуваючи, як по спині біжать перші мурашки. — Я йшла швидко, слухаючи музику в навушниках, але раптом музика в правого вухах почала хрипіти й перетворилася на якісь дивні, уривчасті звуки, ніби хтось важко дихає в мікрофон. Я зупинилася, витягла один навушник і прислухалася.

​Діана трохи посунулася ближче до мене, а Віка затамувала подих.

​— Навколо не було ні душі. Тільки голі гілки й темрява. Але раптом із глибини парку, де стояла стара закинута альтанка, чітко долинув звук — ніби хтось повільно вдарив тричі металевим прутом по залізничній рейці. Дзень... дзень... дзень... Глухо, холодно і дуже близько.

​Я зробила коротку паузу, витримуючи момент, як справжній автор жахіть.

​— Я хотіла зробити крок назад, але земля під ногами раптом здалася надто м'якою, ніби свіжа сира земля після дощу, хоча навколо був сухий асфальт. І в ту ж секунду просто біля мого вуха з голої темряви хтось прошепотів: «Ти запізнилася на перекличку». Я рвонула звідти так швидко, що кросівки ледь не злетіли. Забігла у свій двір, зачинирила хвіртку на два замки... Але найстрашніше було вранці, коли я підійшла до свого рюкзака. На бічній кишені, прямо на тканині, була чітко вимазана пляма від вологої землі у формі відбитка дивної долоні з чотирма довгими пальцями. Хоча вночі я до рюкзака навіть не торкалася.

​Я відкинулася на спинку дивана, витримавши паузу й переможно дивлячись на дівчат.

​— Ну що, дівчата? Перший крок у другій частині зроблено. Адріано, тепер твоя черга — здивуй нас чимось таким, щоб ми взагалі забули, як дихати!