Розділ 3

Діана : 

​Я скептично похитала головою, слухаючи Лінду, і з легким викликом подивилася на подруг.

​— Телефони й цифрові аномалії — це цікаво, Ліндо, але гаджети завжди можна перезавантажити чи викинути, — усміхнулася я, обіймаючи себе руками за плечі й блискаючи очима. — А от куди ти подінешся, якщо застряг у місці, звідки немає виходу? Слухайте мою історію. Вона сталася зі мною та моєю старшою сестрою минулого року, коли ми затрималися в школі після уроків, допомагаючи прибирати декорації після шкільного концерту.

​Я зробила паузу, даючи їм час уявити порожні, довгі коридори вечірньої школи, де зазвичай лунає гамір, а тепер панує моторошна ехо-тиша.

​— Школа вже зачинилася, гардеробник пішов, світло в коридорах частково вимкнули. Нам потрібно було занести важкі коробки з реквізитом до підсобки на нижньому поверсі — туди, куди навіть удень ніхто із учнів без дозволу не ходить. Усі знають про старий підвал під старим корпусом, де зберігаються старі парти і, за легендами, починаються замуровані ходи колишнього підземелля.

​Катя та Соломія вже не сперечалися, а Лінда трохи посунулася ближче до мене.

​— Ми спустилися вниз. Ліхтарик у моєму телефоні світив слабко, батарея чомусь почала стрімко сідати від холоду. І от ми заходимо в цю величезну темну залу-підвал. Раптом за нашими спинами — бах! — важкі залізні двері самі собою різко захлопнулися. Ми кинулися до них, подмикали ручку, але замок клацнув ізсередини, і двері заклинило намертво.

​Я знизила голос майже до шепоту, повільно витримуючи кожну паузу:

​— У повній темряві, де пахло старим пилом і вогкістю, ми спочатку почули тихий звук. Ніби хтось повільно й методично шаркає черевиками по бетонній підлозі прямо за нашими спинами, наближаючись усе ближче. А потім у промені нашого єдиного ліхтарика на стіні чітко проступив людський силует, який рухався сам по собі, хоча ніякого джерела світла позаду нас не було. Ми тоді ледь не розплакалися від жаху. Ми просиділи там майже годину, доки нас не знайшов шкільний сторож, який почув наші стуки. Але найстрашніше було, коли він відчинив двері й сказав: «Дівчата, ви як сюди потрапили? Цей замок на засуві вже п'ять років не відкривається, бо тут аварійна зона». А замок і справді був покритий товстим шаром іржі, ніби його ніхто не чіпав віками.

​Я замовкла, переможно дивлячись на подруг, і перевела погляд на останню учасницю нашої нічної гри.

​— Ну що, дівчата? Катя лякала будинком, Лінда  — телефоном, а я щойно витягла нас із підвалу. Соломію, тепер твоя черга. Перебий це, якщо зможеш!