Розділ 1

Катя : 

Настільна лампа давала єдине тепле коло світла у кімнаті, вихоплюючи з темряви обличчя моїх подруг — Лінди, Діани та Соломії. Ми вмостилися на великому дивані, сховавшись під пледами, бо за вікном осінній вітер розгойдував голі гілки дерев, змушуючи їх моторошно дряпатися в шибки. Ідеальна погода для того, щоб полоскотати собі нерви.

​Я обвела поглядом дівчат, усміхнулася й поставила на стіл свою чашку з чаєм.

​— Ну що, чімчикуємо в темряву чи хтось уже злякався ще до початку? — запитала я, намагаючись додати голосу загадковості.

​— Говори за себе, моя логіка й щит уже на місці, — підморгнула Соломія, зручніше влаштовуючись на подушках. — Викладавай свою легенду, поки ми всі тут не заснули.

​Я трохи нахилилася вперед, знизивши голос до шепоту, щоб вони прислухалися до кожного слова:

​— Добре. Слухайте уважно. Цю історію мені розповідав двоюрідний брат, а він живе якраз біля того самого старого закинутого будинку на околиці міста, на вулиці Садовій. Ви ж знаєте цю двоповерхову будівлю з вибитими вікнами й облупленою фарбою, куди ніхто з нормальних людей ніколи не ходить.

​Діана й Лінда перезирнулися, слухаючи мене з відкритим ротом.

​— Так от, — продовжила я, витримавши паузу. — Колись давно там жила дивна родина. А потім будинок спорожнів. Але місцеві кажуть, що він ніколи не буває повністю порожнім. Брат казав, що минулого тижня він ішов повз нього пізно ввечері, близько опівночі. Місяць сховався за хмари, навколо була абсолютна темрява. І раптом із другого поверху закинутого будинку долинув звук, ніби хтось важкими кроками тягне по підлозі щось металеве. Скрип-скрип... повільно, крок за кроком.

​Я зробила паузу, і в кімнаті на кілька секунд запала така тиша, що стало чутно, як рівно дихає хтось із домашніх тварин за дверима.

​— Але найстрашніше не це, — додала я тихіше. — Брат зупинився, дивлячись на темні вікна. І в ту ж секунду у всіх вікнах першого поверху різко, одночасно спалахнуло яскраво-жовте світло. Старі штори різко відсмикнулися самі по собі, а на склі з'явилися дивні патьоки, ніби хтось ізсередини розмазав по них мокру глину. Коли він кинувся геть, за спиною чітко пролунало, ніби хтось притиснувся до зачиненого вікна з вулиці й прошепотів йому в спину: «Ти забув зачинити хвіртку». А коли він забіг додому й перевірив... хвіртка у дворі дійсно була чомусь відчинена настіж, хоча він замикав її на замок.

​Я відкинулася на спинку дивана, переможно дивлячись на подруг.

​— Ну що, дівчата? Хто тепер на черзі? Ліндо, чим ти переб'єш цю історію?