Розкриття карт

​У вітальні «Обителі Тиші» панував спокій, який здавався Ліні майже штучним після всього, що вона побачила. Тріск дров у каміні та аромат свіжої кави мали б заспокоювати, але Арсеній Сергійович сидів навпроти неї надто рівно, а його погляд був надто зосередженим.

​— Ви запитуєте, чому ми тут, а не в безпечних стінах Академії, — почав Вербицький, повільно обхоплюючи свою філіжанку долонями. — І чому я витягнув вас із клініки так поспішно, навіть не давши завершити чергування.

​Ліна мовчки кивнула, відчуваючи, як тепло порцеляни передається її пальцям. Вона чекала на відповіді вже кілька годин, і ця тиша лісу за вікном починала тиснути.

​— Ми з проректором О’Гіллом хотіли грати «втемну», Ліно. Ми планували дати вам час звикнути до Задзеркалля, не розкриваючи, хто ви насправді і чому ваше перебування тут — це питання виживання для обох світів. Ми хотіли, щоб ви просто «зміцніли», перш ніж на вас впаде вага вашого прізвища.

​Він зробив паузу, дивлячись на вогонь.

​— Але Артемій Великий сьогодні на посвяті зламав наш план. Його демарш, його відмова від диплома і ця нечувана демонстрація сили... він відчув, що ви тут. І він відчув, що Золоті печатки, які десятиліттями тримали наш світ у безпеці, почали вібрувати.

​Ліна поставила каву на столик. Руки все ж таки ледь помітно тремтіли.

— Ви весь час кажете про печатки і про моє прізвище. Арсенію Сергійовичу, я — лікар. Я офтальмолог з Києва. Яка магія може бути в моєму прізвищі?

​Вербицький підвів на неї очі. У них не було сумніву.

— Ваше прізвище — це код, Ліно. Ви не просто Ліна Фесенко, ви пряма родичка Андрія Фесенка, фібула з ініціалами якого прикрашає зараз ваше вбрання. Ви його пряма спадкоємиця, чия кров є біологічним та магічним замком для переходів, які він створив. Так! Саме ваш прадід Андрій Олександрович Фесенко і прабабуся Маргарита Миколаївна Фесенко були ректором та проректором Академії Магічних наук Задзеркалля. І саме тому ми привезли вас сюди, в Чарівний ліс, бо це єдине місце, де Артемій не зможе «промацати» вашу присутність негайно. Ми хотіли захистити вашу свідомість від стирання.

​Він нахилився ближче, і його голос став тихішим.

— Розумієте, ваш двійник у Києві — це не просто помилка природи. Це інструмент Артемія. Якби він встиг повністю замістити вас там, у вашому світі, ви б тут просто розчинилися. Ваша особистість була б стерта, а він отримав би доступ до генетичного ключа вашого прадіда. І тоді... тоді 1939-й рік здався б нам лише легкою прелюдією до того, що він збирається зробити зараз.

​— 1939? — Очі Ліни стали великими, наче тарелі. Вона мимоволі торкнулася фібули на грудях, наче та могла дати їй відчуття твердої землі під ногами. — Ви хочете сказати... Друга світова війна? Ви зараз серйозно натякаєте, що трагедія такого масштабу має стосунок до дзеркал і якихось магічних розбірок?

​Вербицький тяжко зітхнув. Його погляд став темним.

— Я кажу про факти. Ваш прадід очолив цей світ саме тоді, коли професор Великий — дід того самого Артемія — вирішив, що Задзеркалля має перестати бути тінню. Він прагнув експансії. Професор Великий створив тоді першого «ідеального двійника». Ви знаєте його як Адольфа Гітлера. У вашому світі він був посередньою людиною, але його дзеркальна копія, насичена чорною наснагою, вирвалася через незахищений перехід і буквально поглинула оригінал. Те, що ви сприймаєте як політичне божевілля, для нас було магічною катастрофою.

​Вербицький замовк, і в кімнаті знову запала тиша. Але тепер вона стала важкою, наче повітря перед грозою. Ліна дивилася на вогонь у каміні, намагаючись поєднати в голові стерильність своєї операційної та криваві сторінки історії. Їй відчайдушно бракувало чогось справжнього, відчутного.

​І саме в цю мить Чарівний ліс за вікном подав голос.

​Спочатку це було схоже на тихий шепіт тисячі листків, хоча вітру не було. Потім шибки високих вікон ледь помітно завібрували. У глибині каміна, серед розжареного вугілля, раптом спалахнуло чисте, смарагдове полум’я. Воно не обпікало, а випромінювало дивне, трав'янисте тепло.

​— Що це? — прошепотіла Ліна, мимоволі подаючись назад.

​Вербицький не поворухнувся.

— Це «Обитель Тиші» вітає вас.

​Магія почала просочуватися в кімнату. Зі старих дубових балок на стелі раптом почали проростати тонкі, ніжні пагони з крихітними сріблястими листочками. Вони тягнулися донизу, наче хотіли торкнутися Ліни. На столі з тріщини в дереві виринула маленька, прозора крапля світла. Вона зависла в повітрі, і з неї почулася тиха мелодія, схожа на дзвін кришталю.

​— Цей маєток, як і ліс, захищає всіх, хто має в цьому потребу. А ви зараз... Ну, скажімо так, як голісінький їжачок! — і Арсеній посміхнувся.

​Саме в цей момент почулися голоси, і до вітальні зайшли троє: проректор О'Гілл, професор Трояна і професор Борн.

​Першою заговорила професорка Трояна, яка відчутно тремтіла чи то від холоду нічного лісу, чи то від крижаного дихання професора Борна.

— О, у вас тут є гаряча кава! Арсенію Сергійовичу — ви мій рятівник!

​Трояна, щільно загорнувшись у темно-зелену мантію, підійшла до столу. Сріблясті пагони зі стелі хитнулися в її бік, вітаючи колегу. Професор Борн зупинився біля порогу. Його висока постать випромінювала холод, від якого пагони вкрилися памороззю.

​— Сподіваюся, ваша «гостя» розуміє, що будинок захищає її не лише від Артемія, а й від нас, — пробасив Борн. — Якщо ми зараз не вирішимо, що робити з двійниками в моїх горах, цей ліс стане її єдиним прихистком до кінця віку.