Малахітова спадкоємиця

Коли двері за професором Вербицьким беззвучно замкнулися, Ліна не витримала — майже впала у крісло, яке м’яко прийняло її у свої обійми. Вона завмерла на краєчку, все ще стискаючи пальцями тканину сукні.

​«Що далі? — гупало в скронях у такт ритму серця. — Що мені робити в цьому світі, де навіть стіни мають таємниці?».

​Вона намагалася змусити себе зосередитися, вибудувати стратегію для майбутньої розмови з Арсенієм та Дзендзерою. Їй потрібні були відповіді, факти, логіка — усе те, на чому тримався її світ професійного офтальмолога. Але попри залізну волю, тіло зрадницьки здавалося. Важка, свинцева втома розливалася м’язами, а повіки мимоволі важчали.

​Погляд затримався на кам’яній чаші з водою. Вона парувала, обіцяючи блаженне тепло. У цей момент Ліна раптом гостро, до щему в грудях, згадала свою київську квартиру. Маленьку ванну кімнату, де на поличці стояла ледь почата банка з хвойною сіллю та флакон із лавандовою пінкою. Там усе було зрозумілим і безпечним.

​«Коли я тепер повернуся додому? — ця думка пропекла її холодом. — І чи повернуся взагалі? Чи залишилося там місце для мене, чи двійник уже встиг затерти мої сліди, як ластик стирає олівець із паперу?».

​Вона з сумом усвідомила, що не спала вже понад добу. І хоча цей розкішний маєток у серці магічного лісу пропонував їй королівський відпочинок, Ліна віддала б усе золото Академії, щоб просто опинитися у своєму ліжку під старою ковдрою, де єдиною магією був гамір дощу за вікном і тихе муркотіння сусідського кота за стіною.

​Ліна підвелася з крісла, відчуваючи, як кожен м'яз протестує проти найменшого руху. Бажання змити з себе напругу останніх годин і нарешті дізнатися таємницю прізвища Фесенко було сильнішим за страх перед невідомим. Вона підійшла до кам'яної чаші, де тонка цівка води, здавалося, виникала просто з повітря і з тихим дзеленчанням розбивалася об дно, наповнюючи кімнату свіжістю.

​— Професор сказав, що все налаштовано... — прошепотіла вона, розгублено дивлячись на гладенькі борти чаші. — Але де тут бодай один кран? Чи тут теж треба прикладати долоню до дзеркала?

​Вона обережно простягнула руку. Щойно її пальці торкнулися прозорого потоку, вода в чаші миттєво відреагувала: вона почала підійматися, заповнюючи місткість, і змінювати колір на ніжно-бірюзовий. На поверхні сама собою виросла густа пахуча піна, що нагадувала збиті вершки.

​Ліна озирнулася в пошуках мила чи рушника. Поряд із чашею на стіні вона помітила кілька виступів, схожих на великі морські перлини.

​— Ну що ж, київський комфорт закінчився, почався магічний квест, — зітхнула вона і злегка натиснула на одну з «перлин».

​Тієї ж миті з ніші в стіні, яка досі була абсолютно непомітною, випливло пухнасте біле полотно, що зависло в повітрі, чекаючи на неї. Поряд з'явилися невеликі кришталеві флакони. Один із них сам відкрився, розливаючи в повітрі тонкий аромат лісових ягід та хвої — саме той запах, що заспокоював її найкраще.

​Магія вілли наче зчитувала її підсвідомі бажання. Вода в чаші підтримувала ідеальну температуру, а піна ставала дедалі щільнішою. Ліна нарешті наважилася і занурилася в теплу купіль. Відчуття було неймовірним: здавалося, вода не просто омиває шкіру, а проникає всередину, витягуючи важкість із суглобів та тривогу з думок. Вона заплющила очі, дозволяючи магії Мороку, що оберігала цей дім, подарувати їй омріяний спокій.

​Коли Ліна вийшла з купелі, на неї вже чекала Дзендзера. Ельфійка мовчки вказала на ліжко, де розкинулося вбрання, що здавалося не просто одягом, а справжнім витвором ювелірного мистецтва. Це була сукня з важкого, щільного шовку, колір якого мінився від глибокого хвойного до насиченого бірюзового — наче візерунки на зрізі коштовної малахітової вази. Поряд із сукнею, у маленькій оксамитовій коробочці, чекала золота фібула. В її центрі, оточений складним сплетінням літер, палав великий, чистий смарагд.

​Дзендзера взяла до рук незвичайний інструмент — магічне золоте перо. Вона почала водити ним навколо голови Ліни, і там, де проходив кінчик пера, пасма темного волосся самі собою вкладалися у вишукану холодну хвилю, характерну для 1920-х років. За лічені хвилини магія пера створила ідеальну зачіску тієї епохи, що відкривала лінію шиї та надавала обличчю Ліни особливої аристократичності.

​Коли справа дійшла до прикраси, ельфійка обережно закріпила її на грудях дівчини й промовила:

​— Ця фібула... вона має прямий стосунок до вашого роду, пані Ліно. Це все, що я можу вам відкрити. Решту розповість професор Вербицький, а згодом і проректор О’Гілл, коли приєднається до нас із новинами.

​Ліна торкнулася холодного каменя, і в ту ж мить у її свідомості, наче легкий вітерець, промайнув спомин. Вона раптом згадала дуже старий фотоальбом із пожовклими кутиками, який їй колись показувала покійна бабуся Ганна. На одній із тих світлин був зображений високий чоловік — здається, прадід Андрій, та його дружина, прабабуся Маргарита. Ліна пригадала сумну розповідь бабусі про те, як одного грозового, дощового вечора вони, маючи медичну освіту, пішли за терміновим викликом і більше ніколи не повернулися. Вони зникли в тумані, залишивши свою маленьку донечку Ганну під опікою далеких родичів.

​Дивлячись на себе в дзеркало, Ліна відчула, як цей дитячий спогад стає майже відчутним. Сукня, зачіска, колір каменя — усе це було частиною тієї далекої, нерозказаної історії.

​Вона почала повільно спускатися сходами. Внизу, у вітальні, вже пахла кава — міцна та пряна. Професор Вербицький стояв біля вікна, але, зачувши шурхіт малахітового шовку, стрімко розвернувся. Його зазвичай непроникне обличчя на мить змінилося. Він завмер, дивлячись на фібулу на її грудях. У його очах промайнула глибока шана, змішана з острахом. Він розумів: перед ним стоїть не просто гостя, а живе відлуння тих, кого в Задзеркаллі пам'ятають досі.

​Арсеній Вербицький зробив крок назустріч, і в світлі живих камінів його обличчя здалося м'якшим, ніж зазвичай. Він ледь помітно всміхнувся — тією особливою усмішкою, що призначалася лише для тих, кого він поважав.