Магічна подорож і маєток

​Коридори, якими Дзендзера майже тягнула Ліну, тепер здавалися безкінечними, а стіни — надто товстими й холодними. Коли вони нарешті влетіли до Опалової кімнати, ельфійка миттєво кинулася до шафи, діючи зі спритністю професійного каскадера.

​— Часу обмаль! Якщо чесно, у нас є лише пів години, поки Арсеній Сергійович збирає артефакти для подорожі, — захекано промовила вона. — Речі нам потрібні лише практичні й найнеобхідніші.

​З цими словами вона витягла з надр шафи велику чорну сумку. Дзендзера щось спритно покрутила на її боці, і вмить звичайна сумка перетворилася на місткий саквояж із дорогої натуральної шкіри, що приємно пахла кедром.

​— Це сумка-трансформер, — пояснила ельфійка, кидаючи в неї першу зміну одягу. — Вона може приймати будь-яку форму, навіть маленького вечірнього клатча, при цьому всередині залишаючись бездонною. Зручно для подорожей між світами.

​Ліна почала швидко складати свої речі, намагаючись втиснути своє звичне життя в цей магічний предмет.

​— А тобі, Дзендзеро, не потрібно збиратися? — запитала вона, помітивши, що ельфійка пакує лише її речі.

​Дзендзера на мить припинила роботу й усміхнулася:

— Ні, я повертаюся додому. Я живу в Зачарованому лісі. Точніше, там живе мій клан, мої батьки... Ми, ельфи, не носимо з собою вузликів, ліс дає нам усе необхідне.

​Коли збори було закінчено, Ліна востаннє оглянула кімнату, яка на коротку мить стала її прихистком. Тривожне питання, що виникло в залі, не давало спокою.

​— Дзендзеро... професорка Трояна, та, що з Тропіків... Вона сказала, що я схожа на один із портретів ректорів Академії. Що вона мала на увазі? Яке відношення я маю до історії цього місця?

​Ельфійка миттєво знітилася. Вона почала заклопотано перевіряти застібки на саквояжі, уникаючи погляду Ліни.

— Я думаю... вам краще запитати про це у Арсенія Сергійовича, — пробурмотіла вона. — Деякі таємниці мають розповідати ті, хто вміє тримати їх за горло.

​У двері наполегливо постукали. Ліна здригнулася, але це був професор Вербицький. Він переступив поріг, і кімната ніби стала тіснішою від його енергії. На ньому був дорожній плащ, а в руках він стискав ту саму вібруючу срібну скриньку.

​— Пані, ви готові? Якщо так, то пегаси Академії вже чекають на вас.

​— Пегаси? — перепитала Ліна, і її голос мимоволі здригнувся. — Ви хочете сказати... справжні крилаті коні?

​В її голові миттєво промайнув анатомічний атлас. Як лікар, вона намагалася уявити скелет і м’язову систему, здатну підняти в повітря таку вагу. Це було нелогічно, антинауково і... абсолютно захопливо.

​— Справжніші за багатьох людей у цій залі, — коротко відповів Арсеній. — Ходімо, вони не люблять чекати.

​Він повів їх не до головних сходів, а через вузький бічний коридор, що закінчувався високою відкритою терасою. Тут, на великій висоті, вітер гуляв на повну силу, розвіваючи поли плащів. Арсеній підвів Ліну до пегаса, який з-поміж інших виділявся особливою, майже аристократичною виправкою.

​— Це Альтаїр, — тихо представив він тварину, торкаючись його морди. — Він не просто крилатий кінь, він — один із найстарших вісників Академії. У нього кепський характер, він не терпить фальші, але якщо він дозволив вам підійти, значить, ваше серце йому до вподоби.

​Альтаїр був неймовірним. Його шерсть не просто була чорною — вона мала глибокий синюватий відлив, наче нічне небо за секунду до грози. Кожен рух м’язів під шкірою нагадував перекат хвиль, а велетенські крила, складені вздовж боків, здавалися викуваними з магічного срібла й сутінків. Коли Ліна обережно торкнулася його шиї, вона відчула не шерсть, а щось подібне до прохолодного шовку, під яким пульсувала гаряча, потужна кров.

​Політ почався раптово. Один поштовх могутніх ніг — і світ під ногами Ліни просто зник. Її перший подих перетворився на німий крик захвату й жаху водночас. Це не було схоже на політ у літаку. Тут не було затишної кабіни та ілюмінатора. Лише вона, грива Альтаїра, в яку вона вчепилася мертвою хваткою, і шалений потік повітря, що намагався вибити сльози з очей.

​— Дихайте, Ліно! Рівномірно! — почула вона голос Арсенія десь збоку.

​Поступово паніка відступила, поступившись місцем ейфорії. Ліна відчула кожен змах крил Альтаїра як ритм власного серця. Вона бачила, як під ними пропливають срібні ріки та дзеркальні озера, що відбивали світло сузір’їв. Але раптом картинка змінилася. Попереду виникла стіна абсолютного ніщо.

​— Зараз ми входимо в зону Магії Мороку, — попередив Арсеній.

​Це не був просто туман. Це була стародавня, густа завіса, створена, щоб дезорієнтувати будь-кого, хто не мав спеціального магічного «допуску». Морок здавався живим. Він був холодним, наче рідкий азот, і таким щільним, що Ліні здалося, ніби вона занурилася у чорний оксамит. Ця магія не просто вимикала зір — вона стирала напрямки, звуки та навіть відчуття власного тіла. Ворог, що потрапив би сюди без провідника, просто розчинився б у цій нескінченній порожнечі, збожеволівши від тиші та відсутності світла. Це був ідеальний кордон — невидимий, непрохідний і смертельний для непроханих гостей.

​Альтаїр впевнено прошивав цю темряву, орієнтуючись на якісь лише йому відомі магічні маяки. А потім... завіса розірвалася. Вони випірнули над сяючим океаном лісу, і Ліна мимоволі розслабила пальці. Прямо перед ними, на вершині скелі, омитої сяючими водоспадами, стояв будинок.

​— Ви назвали це «віллою»? — прошепотіла Ліна, коли Альтаїр почав плавно знижуватися.

​Вона очікувала побачити щось готичне, похмуре або схоже на хатинку лісника. Але те, що відкрилося її погляду, змусило її згадати глянцеві журнали про життя мільярдерів. Це була розкішна конструкція з білосніжного каменю та велетенських панорамних дзеркал-вікон. Мінімалістичні лінії, каскадні тераси, що нависали над прірвою, і басейни з водою, яка світилася небесним світлом.

​— Це... це що, маєток Бреда Пітта в Малібу? — вирвалося в неї. — Чи, можливо, Джордж Клуні вирішив відкрити філіал на озері Комо прямо в Задзеркаллі?