Зоряна зала

Коридори Академії, якими Арсеній вів Ліну, тепер здавалися іншими. Стіни більше не шепотіли, вони ніби завмерли в тривожному очікуванні, а старовинні портрети на стінах проводжали дівчину пильними, майже живими поглядами. Музика ставала все гучнішою — це був не просто звук, а низька вібрація, що відчувалася самими кінчиками пальців, змушуючи серце битися в такт невидимим інструментам.
Незабаром Ліна і Арсеній зупинилися перед високими, інкрустованими сріблом дверима, крізь які виразно долинав гомін натовпу. Арсеній затримав руку на важкій ручці й уважно подивився на Ліну:
— Це Зоряна зала. В ній найчастіше відбуваються офіційні прийоми. Сьогодні ми там зустрічаємо колег з Академії Крижаних Гір і Академії Тропічних лісів. З їхнього боку теж були інциденти прориву дзеркальних двійників до вашого світу. Ситуація набагато масштабніша, ніж ви можете собі уявити.
Він на мить стиснув її лікоть, додаючи впевненості, але голос його звучав суворо:
— Намагайтеся триматися біля мене і менше говорити. Більше слухайте і придивляйтеся. Ваша професійна уважність сьогодні — наша головна зброя.
Арсеній штовхнув двері, і на Ліну хлинуло світло тисяч магічних світильників. Зала справді виправдовувала свою назву.
Зоряна зала не мала стін у звичному розумінні. Замість них простір обмежували велетенські прозорі плити, за якими повільно кружляли цілі галактики. Під ногами, під ідеально гладкою, наче дзеркало, підлогою, пливли хмари зоряного пилу, створюючи ілюзію, ніби гості ходять по самому небу.
— Боже мій... — прошепотіла Ліна, забувши про всі настанови професора бути непомітною.
Але найбільше її вразили гості. Вона звикла бачити людей у чергах під кабінетом, заклопотаних і втомлених. Тут же кожен був наче витвором мистецтва.
Делегація з Академії Крижаних Гір трималася окремою групою: їхнє вбрання було зіткане з справжнього інею, який постійно оновлювався, випускаючи ледь помітну прохолодну пару. Кожен їхній рух супроводжувався тихим кришталевим передзвоном.
На противагу їм, представники Академії Тропічних лісів здавалися живими оазами. На плечах дівчат розпускалися екзотичні квіти, які за хвилину змінювали колір від яскраво-червоного до глибокого індиго, а у волоссі чоловіків переплелися живі ліани з листям, що мерехтіло, наче смарагди.
Музика, яку вона чула в коридорі, тут виявилася ще дивнішою: джерела звуку не було, здавалося, що співає саме повітря, а ритм підлаштовується під кроки гостей. Всюди літали невеликі світлячки, що підносили гостям на крихітних тацях напої, які світилися зсередини.
Ліна почувалася так, ніби вона — звичайна польова квітка, що дивом опинилася в королівській оранжереї. Її фіалкова сукня, завдяки магії Срібної нитки, тепер ідеально вписувалася в це свято, виблискуючи срібними птахами, які, здавалося, от-от випурхнуть з тканини прямо в зоряне небо .
— Професоре Вербицький!
Прямісінько до них крокував справжній велетень. Його розкішна срібна шевелюра та така ж густа борода здавалися вилитими з розплавленого металу. У руках він тримав масивний кубок, з якого валувала густа холодна пара, а поруч із ним ішла надзвичайно красива, струнка білявка. Її сукня нагадувала витончену кришталеву вазу — прозора, сяюча, вона, здавалося, складалася з тисяч застиглих льодяних скалок.
— Професор Геннадій Борн! — Арсеній Сергійович щиро всміхнувся, схиливши голову. — Дуже, дуже радий вас бачити. Якою красунею виросла ваша донька!
Арсеній по-дружньому поцілував дівчину у щоку.
— Так, Снігослава стала зовсім дорослою... — Велетень Борн басовито реготав, але його очі з цікавістю зупинилися на супутниці Арсенія. — А хто супроводжує вас сьогодні?
— Це моя протеже, Ліна Фесенко. Вона нещодавно прибула до Задзеркалля.
— Фесенко? — Велетень нахмурив кошлаті брови, намагаючись витягнути щось із глибин пам’яті. — Фесенко... Фесенко? Прізвище таке знайоме. Це хтось із родичів того самого...
— Професоре Борн, — не надто ввічливо, але дуже твердо перебив його Вербицький, стиснувши лікоть Ліни трохи міцніше, ніж потрібно. — Як ідуть справи щодо нашого спільного питання?
Борн на мить завагався, відчувши зміну тону, але миттєво став серйозним. Його обличчя наче вкрилося памороззю.
— О, це питання стало ще гострішим, ніж було спочатку. Ще три двійника вирвалися до світу людей. Ситуація виходить з-під контролю, Арсенію. Крижані Гори ледь встигають латати діри в дзеркальних щитах.
Ліна слухала їх, і її «ортодоксальний» медичний розум намагався вкласти ці цифри в якусь статистику. Три двійники... Це ще три людини, чиє життя може бути викрадене. Вона глянула на Снігославу — та виглядала спокійною, але в її холодних блакитних очах теж читалися тривога й цікавість до Ліни.
— Ви обговорюєте нашу спільну проблему? — запитав м’який, наче шелест листя, голос.
До групи підійшла жінка, чия поява змусила Ліну на мить забути про професора Борна. Її волосся було насиченого темно-зеленого кольору і здавалося абсолютно живим — пагони повільно рухалися, переплітаючись між собою, а в їхній глибині просто на очах розквітали й знову згорталися ніжні орхідеї. Сукня жінки щільно облягала фігуру й текстурою нагадувала кору екзотичного дерева, прикрашену краплями смоли, що блищали, мов справжні бурштини.
— Професор Трояна! Який сюрприз! — Арсеній та Геннадій Борн одночасно схилилися, щоб з глибокою пошаною поцілувати руки красуні.
— Навряд чи це можна назвати сюрпризом, панове, — Трояна ледь помітно всміхнулася, і аромат жасмину навколо неї став сильнішим. — Коли коріння моїх дерев починає відчувати гниль із Задзеркалля, я не можу залишатися вдома.
Її погляд — глибокий і темний, як лісове озеро — зупинився на Ліні. Вона не мружилася, як Борн, а навпаки, дивилася так, ніби бачила Ліну наскрізь, до самих капілярів.
— Нове обличчя в нашій Академії? — Трояна простягнула тонку руку, на пальцях якої замість нігтів були гострі, але гарні шипи. — Ви пахнете дощем і металом. Це рідкісне поєднання для наших країв.
— Це пані Ліна, — швидко втрутився Арсеній, переводячи увагу на себе. — Вона допомагає нам досліджувати структуру зорового сприйняття двійників. Професор Трояна, ви згадали про гниль. Невже у ваших лісах теж зафіксовано випадки підміни?
Трояна спохмурніла, і квіти в її волоссі миттєво зблідли.
— Більше, ніж ми готові визнати. Мої дріади втрачають зв’язок із деревами. Тіні стають занадто самостійними. Якщо ми не знайдемо джерело цієї інфекції сьогодні... завтра Задзеркалля може просто поглинути світ людей.
Раптом над залою пролунав звук такої неймовірної чистоти, що Ліні здалося, ніби дзвонить сам простір. Це був не просто гуркіт чи мелодія — звук пронизував тіло наскрізь, примушуючи кожну клітину вібрувати в унісон із кришталевими стінами Академії.
Трояна помітила щирий подив на обличчі дівчини. Професорка лісів ще пильніше придивилася до неї, неначе намагаючись зрозуміти, як цей звук резонує з «металевим» запахом гості, і м'яко пояснила:
— Це Кришталевий Горн. Професор О'Гілл запрошує на початок церемонії. У Задзеркаллі цей звук означає, що час розмов закінчився і настав час для істини.
Геннадій Борн одним ковтком допив свій паруючий кубок і витер іній з вусів.
— Нарешті! — прогув він. — Сподіваюся, старий лепрекон не надто затягне з промовами. Мій лід починає танути від такої кількості новин.
Арсеній ледь помітно полегшено зітхнув. Він обережно, але владно знову поклав руку Ліни на свій лікоть, скеровуючи її до центру зали, де світло сузір’їв почало згущуватися, формуючи високий п’єдестал.
— Тримайтеся поруч і нічому не дивуйтеся, — тихо шепнув він дівчині. — Зараз ви побачите те, заради чого ми тут зібралися.
Всі гості — від крижаних велетнів до ефемерних духів лісу — почали розступатися, утворюючи широке коло. В його центрі вже стояв пан О'Гілл. У світлі зоряної зали його смарагдовий сюртук здавався майже чорним, а золоті монети в бороді сяяли так яскраво, що засліплювали очі.
У залі запала тиша, яку порушував лише ледь чутний шелест зоряного пилу під ногами гостей. Пан О'Гілл зробив крок уперед, і простір навколо нього миттєво посилив його голос, зробивши його гучним і урочистим.
— Шановні колеги, гості та друзі! Сьогодні особливий вечір. Ми святкуємо випуск тих, хто відтепер триматиме рівновагу між відображенням та реальністю. Випускники, вийдіть до світла!
З різних кінців зали до центру почали виходити юнаки та дівчата. Їх було небагато — лише дванадцять. Кожен із них був одягнений у просту мантію кольору рідкого срібла, яка, здавалося, була зіткана з самого туману.
Ліна спостерігала за ними з професійною цікавістю. Вона пам'ятала власний випускний у медичному: халати, клятви, урочистість... Але тут усе було інакше. Обличчя випускників світилися внутрішньою силою, а їхні погляди були неймовірно зосередженими.
— Кожен із них, — почула вона тихий шепіт Арсенія біля самого вуха, — пройшов крізь Дзеркало Випробувань. Те, що вони стоять тут, означає, що їхня особистість не розкололася. Вони цілісні.
О'Гілл підняв руки, і над головою кожного випускника спалахнув символ його спеціалізації. Над кимось зависло крижане коло, над кимось — живий паросток, а над деякими — складні геометричні фігури, що постійно змінювали форму.
— Вручення дипломів у нас — це не папери, Ліно, — продовжував Арсеній, поки проректор підходив до кожного випускника. — Це передача істинного знання.
Коли О'Гілл торкався чола мага, символ над його головою розсипався мільйонами іскор, що вбиралися в шкіру та волосся юнака чи дівчини. Це виглядало так красиво й водночас так неможливо, що Ліна відчула, як її раціональний захист починає давати тріщини. Вона бачила не «хімічну реакцію», а фізичне перетворення людини.
Останнім у черзі стояв високий хлопець із дуже блідим обличчям. Коли О'Гілл наблизився до нього, Ліна помітила, як рука Арсенія на її лікті мимоволі напружилася.
Останній у черзі випускник стояв непорушно. На відміну від своїх колег, чиї обличчя випромінювали хвилювання або гордість, цей юнак виглядав абсолютно байдужим. Його правильні, майже виточені з мармуру риси обличчя не здригнулися ні на мить, а очі кольору холодного попелу дивилися кудись крізь проректора.
— Хто це? — тихо запитала Ліна, ледь помітно кивнувши в бік юнака.
Арсеній наблизився до неї так, щоб їхня розмова потонула в урочистому гулі зали. Його голос став сухим і жорстким.
— Це Артемій, син професора Великого. Дуже пихатий і неприємний юнак, навіть за мірками нашої золотої молоді. До речі... — Арсеній зробив коротку паузу, спостерігаючи, як О'Гілл підносить руку до чола хлопця. — Перший витік двійника стався саме під наглядом професора Великого. А через якийсь час і сам професор зник у невідомому напрямку, не залишивши жодного сліду.
Ліна відчула, як по спині пробіг холодок. Вона знову подивилася на Артемія. Хлопець у цей момент відчув її погляд. Він не повернув голови, але його зіниці на мить розширилися, і він ледь помітно, майже по-знущальному, примружився, дивлячись прямо на Ліну.
— Значить, він під підозрою? — прошепотіла вона, намагаючись не відводити очей.
— Офіційно — ні, — відповів Арсеній. — Він найкращий на своєму курсі. Але в Задзеркаллі кажуть: «Найглибша вода — у дзеркалі, яке нічого не відбиває». Артемій не відбиває жодної емоції. Це або неймовірна витримка, або... він уже не зовсім той, за кого себе видає.
Тим часом О'Гілл торкнувся Артемія. Над головою юнака спалахнув символ, який змусив залу на мить затихнути. Це було не коло і не квітка, а чорний октаедр, що обертався, поглинаючи світло зірок навколо себе.
Зала в один голос видихнула. Урочиста музика, що досі супроводжувала церемонію, раптом обірвалася на високій ноті, перетворившись на тривожний гул. Чорний октаедр над головою Артемія продовжував повільно обертатися, і здавалося, що він висмоктує саме життя з навколишнього повітря — навіть вогники світлячків-офіціантів почали гаснути, наближаючись до юнака.
— Чорна магія? — почувся чийсь вигук із боку делегації Тропічних лісів. — Юнак володіє чорною магією? Як таке могло статися в нашій Академії?!
Шепіт обурення й страху прокотився натовпом, наче штормова хвиля. Професор Борн міцніше стиснув свій кубок, і іній на його пальцях миттєво перетворився на гострі крижані шипи. Професорка Трояна зробила крок назад, її живе волосся занепокоєно затремтіло, а орхідеї в ньому миттєво зів’яли й обсипалися чорним попелом.
Ліна відчула, як пальці Арсенія на її руці здригнулися. Він дивився на Артемія не з подивом, а з якоюсь похмурою впевненістю, наче давно чекав на це підтвердження своїх найгірших здогадок.
Пан О'Гілл стояв нерухомо. Його рука все ще була піднята до чола хлопця, і Ліна помітила, що пальці проректора помітно тремтять. Золоті монети в його бороді видавали сухе, тривожне клацання.
— Артемію Великий... — голос О'Гілла пролунав надто тихо для такої зали, але через магічну акустику його почув кожен. — Як ти поясниш це? Твоє джерело... воно йде з самих глибин чорної магії.
Юнак нарешті поворухнувся. Він повільно опустив очі на проректора, і на його бездоганно красивому обличчі вперше з’явилася тінь емоції — ледь помітна, зневажлива посмішка, що більше нагадувала лезо ножа.
— Магія не має кольору, пане проректоре, — спокійно, майже мелодійно відповів Артемій. — Вона має лише силу. А сила мого батька була достатньою, щоб я не боявся темряви. Чи, може, ви хочете анулювати мій диплом лише тому, що мій спектр відображення відрізняється від вашого «чистого» золота? Хоча... — він витримав паузу, обвівши залу крижаним поглядом. — Мені не потрібен ваш «золотий» диплом. У мене достатньо сил, знань, вмінь і... у мене є прізвище!
З цими словами Артемій різко розвернувся. Він ішов стрімголов через натовп гостей, які в німому заціпенінні розступалися перед ним, наче боялися навіть торкнутися його темної аури. Чорний октаедр над його головою спалахнув востаннє і зник у повітрі, залишивши по собі лише запах озону та присмак попелу.
Ліна ошаліло мовчала, не в змозі відвести погляду від того місця, де щойно стояв юнак. Її серце калатало десь у горлі. Арсеній нахилився дуже близько до її вуха, так що вона відчула холод його дихання:
— Ось вам наочний приклад того, що могло статися з вами у вашому світі, — промовив він низьким, серйозним голосом. — Ось таку особистість побачили б ваша мама, сестра, подруга... Замість вас у дзеркалі оселилася б оця порожнеча.
Ліна глянула на Арсенія, намагаючись усвідомити масштаб загрози, а потім перевела погляд на пана О'Гілла. Проректор більше не виглядав розгубленим — він уже енергійно роздавав вказівки охороні Академії, яка миттєво оточила виходи із зали.
Роздавши швидкі вказівки охороні, проректор почав пробиватися крізь натовп гостей, які буквально обліпили його з тривожними запитаннями. Нарешті він дістався до Ліни та Арсенія. Вигляд у лепрекона був розгублений, золоті окуляри з'їхали набік.
— Ситуація загострюється швидше, ніж я очікував, — важко дихаючи, промовив він. — Я знав, знав, Арсенію, що Великий використовує чорну магію, що він потай читав щоденники... — і тут він раптом осікся, скосивши очі на Ліну, ніби боявся бовкнути зайве. — Я знав і просто дозволив цьому статися. Дозволив своєю м’якістю та надмірною довірою... І ось маємо. Не здивуюся, якщо Артемій і є та сама підла особа, яка смикає за ниточки.
О'Гілл витер піт з чола і вже офіційним тоном звернувся до Вербицького:
— Арсенію Сергійовичу, Ліні небезпечно тут перебувати. Двійник поки що не має до неї прямого доступу через захист Академії, але ризикувати ми не можемо. Прошу вас, негайно відвезіть її до вілли у Зачарованому лісі. Там вона буде під захистом стародавніх чарів. Нам потрібен час, щоб дещо прояснити.
Арсеній зосереджено кивнув, його погляд миттєво став діловим.
— Добре, пане О'Гілл. Ви маєте рацію. Але дозвольте мені взяти з собою «Срібну Нитку Магічного Кравця» і ще дещо з нових розробок Академії? Нам знадобиться інструментарій, якщо двійник спробує атакувати здалеку.
— Так, так, беріть усе, що потрібно, Арсенію! Тільки швидше, — проректор занепокоєно озирнувся на двері, куди щойно вийшов Артемій. — Кожна хвилина тепер на вагу золота.
Арсеній повернувся до Ліни, і в його очах вона вперше побачила не холодну впевненість, а справжню тривогу.
— Як ви вже зрозуміли, нам знову доведеться переміститися. Академія стає небезпечним місцем... А ще пару годин тому я був певен, що, перенісши вас сюди, надам абсолютний захист. І от маємо...
На ці слова Ліна лише в’яло кивнула. Сили покидали її, а калейдоскоп подій за останню годину перетворився на суцільну розмиту пляму. Вона вже хотіла взяти Вербицького під руку, щоб покинути це зоряне божевілля, як неочікувано біля них знову з’явилася професорка Трояна. Її живе волосся-ліани тепер рухалося повільно, майже гіпнотично.
— Я весь час спостерігаю за вами, дівчино, — промовила вона, і аромат орхідей став майже задушливим. — Ви так нагадуєте мені один зі старовинних портретів ректорів нашої Академії... Скажіть, чи не знайоме вам прізвище Фесенко?
Ліна заціпеніла, але Арсеній зреагував миттєво.
— Трояно, ми дуже раді вас бачити, але ми неймовірно поспішаємо, — він перервав медовий потік слів професорки, вже навіть не намагаючись дотримуватися дипломатичного етикету. Його голос звучав як удар сталі об камінь.
Побачивши Дзендзеру, що чекала неподалік, він різко скомандував:
— Дзендзеро, відведи пані Ліну до її кімнати. За пару хвилин ми від’їжджаємо, і ти — разом із нами. Професорко, прошу вибачення, мусимо йти!
Арсеній круто розвернувся на підборах і пішов геть із зали, залишаючи за собою шлейф обуреного мовчання. Трояна не поворухнулася — вона лише примружила свої зелені очі, проводжаючи їх таким поглядом, від якого в Ліни між лопатками закололо.
— Швидше, Ліно, ходімо! — пролепотіла Дзендзера, міцно беручи дівчину під лікоть і майже силоміць тягнучи її до виходу. — У Задзеркаллі погляди іноді ранять болючіше за стріли.