Академія Магічних наук Задзеркалля

​Ліна переступила поріг дзеркальних дверей, і блакитне світло миттєво поглинуло її, наче тепла хвиля океану. На мить усе зникло: і звуки лікарні, і запах антисептика, і відчуття ваги власного тіла. Розплющивши очі, дівчина аж зойкнула від несподіванки.

​Перед нею постала Академія. Зовні вона була дзеркально-холодною, витесаною з велетенського масиву гірського кришталю. Її стіни не просто відбивали світло — вони його заломлювали, створюючи навколо будівлі вічне північне сяйво. Два сонця Задзеркалля — одне яскраво-золоте, інше блідо-сапфірове — висіли над горизонтом, і їхні промені перетиналися, розфарбовуючи простір у неймовірні відтінки, для яких у земній мові ще не придумали назв.

​Але варто було їм ступити всередину через масивну браму, як крижаний блиск змінився неймовірним затишком. Хол Академії нагадував величезну залу, де стеля була настільки високою, що губилася в золотистому тумані. Замість звичних стін тут височіли нескінченні стелажі з живими книгами — їхні палітурки дихали, а сторінки іноді тихо шелестіли, наче обговорюючи прибулу гостю. Підлога, вимощена теплим бурштином, підсвічувалася зсередини, і в її глибині Ліна помітила застиглих комах та квіти, які ніби завмерли в часі мільйони років тому.

​— Вітаю вдома, Арсенію! — пролунав дзвінкий, енергійний голос.

​Ліна опустила погляд і здригнулася. Назустріч їм дріботів маленький чоловічок у бездоганно відпрасованому смарагдовому сюртуку. На кожній кісці його рудої бороди висіло по крихітній золотій монеті, що мелодійно дзвеніли при кожному кроці. На носі в нього сиділи масивні золоті окуляри з лінзами, які постійно змінювали колір від прозорого до глибокого смарагдового.

​— Академік О'Гілл, — Арсеній шанобливо схилив голову. — Проректор з господарських питань та голова кафедри магії скарбів.

​Лепрекон зупинився, оглядаючи Ліну з такою цікавістю, наче вона була рідкісним діамантом.

— Ох, дівчино, ну й погляд у вас! Справжній лікарський приціл, — він хмикнув, поправляючи окуляри. — У нас в Академії кажуть: «Якщо хочеш сховати скарб — поклади його за дзеркало». Але ви, Ліно Володимирівно, — скарб, який сам прийшов до нас у руки. Хоча, щиро кажучи, вашій сутності зараз загрожує повне банкрутство.

​Ліна знесилено опустилася в крісло, яке запропонував пан О'Гілл. У її голові панував справжній хаос. Думки налітали одна на одну, і від почутого шкіра вкрилася сиротами. Проректор-лепрекон уважно подивився на дівчину. Потім він узяв зі столу невеликий золотий дзвіночок і почав нетерпляче калатати. За мить двері відчинилися, і до кабінету заглянула молода дівчина. Її сукня здавалася зітканою із самих сузір’їв, але найдивнішим у зовнішності були вушка — гострі й злегка вкриті світлим пушком. У кожному з них погойдувалося по масивній сережці-люстрі, оздобленій діамантами, що, як здалося на перший шокований погляд Ліни, випромінювали справжнє світло.

​— Дзендзеро, ви вже готові до прийому? — запитав О'Гілл. — Дуже добре. Але для початку потрібно відвести пані Ліну до її спальні та нагодувати. Пані Ліно, сьогодні в нашій Академії магічних наук великий прийом. Прибудуть шановні гості, колеги з інших вимірів, ми вручатимемо дипломи нашим найкращим випускникам. Чи згодитеся ви бути присутньою на святі, чи волієте відпочити на самоті й усе обміркувати?

​Коли двері за Дзендзерою та Ліною зачинилися, затишна атмосфера кабінету миттєво змінилася на напружену. Пан О'Гілл відклав свій золотий дзвіночок і повільно зняв окуляри, втомлено потерши перенісся.

— Що скажете, пане Арсенію? — проректор подивився на професора Вербицького. — Ви привели її в останню мить. Я відчуваю запах розбитого дзеркала навіть крізь захисні чари цієї кімнати.

​Арсеній, який до того нерухомо стояв біля вікна, різко обернувся. Його сині очі тепер здавалися темними, як грозове небо.

— Її двійник — не просто звичайна «тінь», О'Гілле. Це аномалія. Вона розвивається з неймовірною швидкістю. Коли я забирав Ліну з лікарні, двійник уже встиг перехопити її зоровий нерв на частку секунди. Ліна думала, що їй здалося, але це був перший етап повного злиття.

​— Це означає, що дзеркальна копія має підтримку зсередини Академії, — констатував О'Гілл. — Хтось надав їй «позику» магічної енергії. Хтось хоче, щоб Ліна Фесенко зникла, а її місце зайняла керована лялька.

​— Саме тому я наполіг на прийомі. Ми маємо показати Ліну всім. До того ж... вона спадкоємиця роду Фесенків. Ви ж не забули, хто був її прадідом?

​Проректор завмер, і його обличчя помітно зблідло під рудою бородою.

— Так, Арсенію, я пам'ятаю, ким був її прадід. Декілька сивих волосин додалися до моєї бороди за ті часи, коли він керував цією Академією. Його воля була міцнішою за діамант, а погляд міг розплавити дзеркало. Але ж Ліна... Вона зовсім інша.

​— Вона має магічний хист, О'Гілле, хоча й затято відмітає саму думку про це. На жаль, медичний університет не тільки викував її гарт, але й зробив її ортодоксом. Для неї світ — це набір хімічних реакцій та фізіологічних процесів. Вона вірить лише тому, що може побачити через лінзу офтальмоскопа. У нас є лише кілька днів, а можливо, і значно менше, щоб повернути Ліну до її магічної спадщини.

​Ліна прокинулася раптово, ніби від легенького поштовху, але почувалася неймовірно бадьорою. Втоми, що раніше чавунним вантажем тиснула на плечі, як не було. Поруч із ліжком стояла Дзендзера. У руках ельфійка тримала невелику дерев’яну скриньку, щільно вкриту дивними, глибоко вирізаними символами.

​— Руни... — миттєво промайнуло в голові у дівчини. «Звідки я це знаю?» — запитала вона сама себе, відчуваючи дивний холодок у потилиці.

​— Час одягатися до прийому, Ліно, — мовила ельфійка. Вона торкнулася кришки скриньки, і руни спалахнули м'яким сріблястим світлом. Скринька тихенько дзенькнула, і кришка відкинулася сама собою. Всередині на оксамитовій подушечці лежала лише велика золота голка з довгою срібною ниткою. І більше нічого.

​— Ліно, вставайте, нам потрібно перевдягнутися.