Початок

Чи бувало у вас таке: дивитеся на себе в дзеркало і здається — а може, й не здається, — що відображення поводиться дивно?
Якщо ні, то ви щаслива людина і можете спокійно жити далі. А якщо так... Що ж, вітаю у «Клубі дзеркальної магії та мандрівників іншими вимірами»! Ваше життя тепер не належить вам.
...Того недільного травневого ранку Ліна стояла перед великим люстром у вітальні й ретельно заплітала французьку косу, збираючись на роботу.
— Усі люди як люди, відпочивають у неділю, а я йду на добове чергування, — подумала дівчина, розглядаючи себе.
Виглядала вона бездоганно. Легка сукня кольору пармської фіалки дуже пасувала до її очей.
«Сьогоднішнє чергування має бути легким, — міркувала Ліна.

 — Пацієнтів небагато, майже всіх виписали в п’ятницю. Та й відділення не з тих, де двері повсякчас відчинені для нових постраждалих».
Це усвідомлення ще більше підняло настрій, і вона востаннє прискіпливо оглянула себе у скляній поверхні. І ось тут їй здалося, що відображення запізнюється з рухами, а на його обличчі застигла ледь помітна крива посмішка.
Кліпнувши кілька разів, Ліна знову глянула на скло. Усе було як завжди.
— Привидиться ж таке... Ще й кому? Лікарю-офтальмологу!
Швиденько взувшись, дівчина вибігла за двері. А в дзеркалі залишилося стояти її зображення, продовжуючи хижо всміхатися.
У відділенні справді було тихо. Тих кількох пацієнтів, які через стан здоров'я не змогли поїхати додому на вихідні, Ліна оглянула швидко. Надавши вказівки черговій медсестрі, вона повернулася до ординаторської.
— Залишилося заповнити історії хвороби та провести кілька онлайн-консультацій, — пробурмотіла вона собі під ніс.
Робота в інтернеті була її додатковим заробітком, а що поробиш? Оренда квартири сама себе не оплатить, та й мамі потрібно допомагати: їй важко самій тягнути ще одного студента-медика, молодшу сестру Віку.
Ліна знову мимохідь глянула в дзеркало, що висіло на стіні. Відображення було цілком звичайним.
«Примарилося вранці. Буває від недосипу», — подумала вона й сіла за стіл.
Час пролетів непомітно. Коли ноутбук нарешті закрився, Ліна збагнула, що вже пора обідати. Тільки-но вона простягнула руку до холодильника, як задзвонив телефон.
— Ліно, привіт! Можеш заскочити до нас у відділення? — почувся голос її однокурсниці Ольги, яка працювала отоларингологом-хірургом. Вони товаришували ще зі школи й разом штурмували університет імені Богомольця, хоча згодом обрали різні спеціалізації.
— У нас тут пацієнт, дідусь років вісімдесяти. Скаржиться на погіршення зору й просить покликати саме тебе. Так і каже: «Нехай підійде Ліна Володимирівна Фесенко». Дивний такий... але підійди, будь ласка. А потім разом пообідаємо, я якраз закінчила.
Ольга завжди була надто говіркою, але Ліна щиро її любила.
— Зараз буду. Подивимося, що там у вас за таємничий гість.
Дівчина поклала слухавку й вийшла в коридор. Їхати ліфтом не хотілося, тож вона пішла сходами. Між поверхами висіло невелике люстро — мабуть, щоб відвідувачі могли поправити зачіску чи одяг. І Ліні знову здалося, що її власне зображення глузливо всміхнулося їй у спину.
Коли Ліна відчинила важкі двері ЛОР-відділення, її зустрів різкий запах антисептика і незвична тиша. Ольги на посту не було. Натомість біля вікна, спиною до входу, сидів той самий пацієнт. На ньому був старий, вицвілий халат, а в руках він тримав... маленьке кишенькове люстерко.
— Доброго дня. Це ви — пан Арсеній Вербицький? Що вас турбує? — запитала Ліна, підходячи ближче.
Старий повільно повернувся, і дівчина, попри весь свій професіоналізм, ледве не зойкнула. Очі дідуся нагадували два заморожені озера — каламутні, безнадійно білі, позбавлені зіниць. Як лікар вона розуміла: людина з такими очима не може бачити взагалі нічого.
— Ліна Володимирівна? Доброго дня, — голос професора виявився несподівано міцним. — Так, я Арсеній Вербицький. Сядьте, будь ласка.
Чоловік поплескав по стільцю поруч із собою, не відриваючи від неї свого моторошного погляду. Ліна підкорилася, відчуваючи, як по спині пробіг холодок.
— У мене для вас є повідомлення.
— Повідомлення? Від кого? — дівчина здивовано підняла брови.
— Від тих, де ви мали б зараз перебувати... але чомусь досі тут, — старий нахилився до неї, і в його кишеньковому дзеркальці на мить спалахнуло відображення коридору, якого не існувало в цій лікарні.
— Ліно Володимирівно, ви шукаєте дефекти зору в інших, а самі й не помічаєте, що ваше власне відображення криво всміхається вам у дзеркалах.
Ліна мимоволі зойкнула.
— Хто ви? Звідки знаєте моє ім'я і... про те, що сталося сьогодні вранці?
Раптом у дівчині прокинувся професійний лікар, намагаючись знайти раціональне пояснення цьому божевіллю.
— Можливо, у вас болить голова і варто перепочити? — вона намагалася говорити спокійно, хоча всередині все стислося в тугий нервовий вузол. — Я зараз огляну ваші очі, і підемо потихеньку до палати. Покличемо Ольгу Олексіївну, приймемо ліки...
Ліна інтуїтивно відчувала: цей чоловік не потребує їхньої допомоги. Він говорив правду, якою б абсурдною вона не здавалася. У відповідь на її слова Арсеній Вербицький розсміявся — і сміх його був зовсім не старечим, а гучним та енергійним.
— Ліно Володимирівно, ну не потрібна мені медична допомога. Я тут лише для того, щоб...
Саме в цю мить до них підійшла Ольга.
— Як справи? Щось серйозне? — бадьоро запитала подруга, переводячи погляд з Ліни на пацієнта.
— Так, Ольго Олексіївно, справа вкрай серйозна, — професор Вербицький раптом став офіційним. — І я прошу Ліну Володимирівну негайно перевести мене до свого відділення.
Ольга ошелешено перевела погляд з пацієнта на подругу.
— До офтальмології? — перепитала вона, і в її голосі почулися перші нотки професійних ревнощів. — Арсенію Сергійовичу, ви поступили до нас із підозрою на абсцес, який може дати ускладнення на слуховий нерв. При чому тут очі?
— При тому, Ольго, що ваші ліки не вилікують те, що я бачу... або те, що бачить мене, — спокійно відповів старий, продовжуючи стискати своє дзеркальце.
Ольга різко повернулася до Ліни й відвела її на кілька кроків убік, до посту медсестри.
— Ліно, що тут відбувається? — прошепотіла вона, розлючено зблиснувши очима. — Ти що, забираєш мого пацієнта? На якій підставі? У нього викривлена перегородка і серйозне запалення, йому потрібні антибіотики й нагляд лора, а не перевірка зору за таблицею Сивцева!
Ліна відчувала, як піт проступає на долонях. Вона не могла сказати правду: «Олю, він знає, що моє відображення вранці мені всміхнулося». Їй терміново потрібен був медичний привід.
— Олю, зачекай... Я щойно оглянула його зіниці. Там... специфічна реакція. Я підозрюю серйозну патологію очного дна, можливо, ретиніт, який вимагає негайного апаратного обстеження, якого у вас немає.
— Ретиніт? — Ольга недовірливо примружилася. — З такими симптомами він мав би прийти до нас уже сліпим. Ти впевнена?
— Більш ніж, — збрехала Ліна, відчуваючи, як серце калатає об ребра. — Якщо ми його не переведемо зараз, за наслідки я не ручаюся.
Ольга важко зітхнула і схрестила руки на грудях.
— Гаразд. Якщо ти готова взяти на себе відповідальність за "важкого" діда з незрозумілими симптомами — пиши обґрунтування в історії хвороби. Але май на увазі: завідувач мене по голівці не погладить за таку передачу пацієнта посеред зміни.
Коли двері ліфта зачинилися і вони залишилися удвох у тісній металевій кабіні, пан Арсеній раптом мовив:
— Ви дарма збрехали про ретиніт, Ліно. Хоча... для цього світу така брехня — єдиний спосіб врятувати життя.
— Навіщо рятувати моє життя? — запитала Ліна, і її голос зрадницьки здригнувся.
Чоловік хмикнув:
— Ліно Володимирівно, дістаньмося вашого кабінету чи хоча б палати, де нас ніхто не потурбує, і я вам усе розповім.
В офтальмології було напівтемно і тихо. Ліна прокотила крісло з дідусем, який видавав себе за пацієнта, до «комерційної палати» і, зачинивши за собою двері, присіла на краєчок крісла для відвідувачів.
— Я вас слухаю, Арсенію Сергійовичу, — дівчина намагалася триматися впевнено, хоча всередині в неї вирував ураган.
Тим часом пан Вербицький дуже жваво, як на свій поважний вік, підвівся з візка. Він підійшов до вікна і смикнув римську штору, відрізаючи палату від зовнішнього світу. Повернувшись до Ліни, він почав... змінюватися.
Спина вирівнялася, сивина зникла, а зморшки розгладилися, наче від подиху вітру. М'язи рук налилися силою, і за мить перед дівчиною постав високий темноволосий чоловік років сорока з неймовірно синіми, пронизливими очима. Ліна лише приглушено скрикнула. Вона й сама здивувалася цій реакції, адже підсвідомо очікувала на якусь метаморфозу.
— Ну, ну... Ліно Володимирівно, тихіше, — чоловік щиро всміхнувся, дивлячись на неї абсолютно здоровими очима. — Дозвольте мені представитися знову. Арсеній Сергійович Вербицький. Професор кафедри дзеркальної магії та переміщення між реальностями Академії магічних наук Задзеркалля.
— Професор чого? Якої Академії магічних наук? — Ліна намагалася говорити спокійно, але голос її не слухався. — І... як ви стали молодшим на сорок років? Це неможливо з точки зору фізіології!
— Ліно Володимирівно, можливо все, — Арсеній Вербицький лагідно, але впевнено перервав її. — Давайте поговоримо спокійно. Сьогодні вранці ви дещо помітили у дзеркалі в квартирі, де мешкаєте, чи не так?
Ліна повільно кивнула.
— Так-от, я хочу донести до вас: це не наснилося і не здалося. У світі Задзеркалля сталася одна прикра подія, і мене делегували попередити вас про цю прикрість. А ще краще — негайно перемістити вас до Академії.
Ліна обурено вигукнула:
— Господи, я, мабуть, божеволію! Я не можу пояснити сама собі, що зараз відбувається! Що за «прикрість»? Чому мене потрібно кудись переміщувати? У мене робота, мама... Я не можу і не хочу все це залишати, бо навіть не розумію — навіщо!
Арсеній сів на ліжко навпроти дівчини. Його сині очі тепер дивилися з глибоким співчуттям.
— Розумієте, наша Академія навчає фахівців із магії та водночас контролює всі відображення у вашому світі. І от... кілька двійників, включно з вашим, вирвалися з-під нашого контролю. Вони намагаються проникнути у ваш світ, щоб заволодіти вашим життям. Буквально — посісти ваше місце. Це не смерть у звичному розумінні, Ліно. Ваше тіло житиме, воно так само ходитиме на роботу і посміхатиметься мамі. Але це будете не ви. Ваша сутність, ваше «Я» назавжди розчиниться в холодній глибині скла, ставши лише безмовною пам’яттю. А світом ходитиме порожня оболонка з чужою, хижою волею всередині.
— А як же мама? Віка? Оля? — голос Ліни зірвався на крик. — На мені все тримається! Віці треба оплачувати навчання, мама сама не впорається... А робота? Пацієнти? Я не можу просто взяти і зникнути! Це дезертирство!
— Ліно, почуйте мене: якщо ви зараз залишитеся тут, ви все одно «зникнете» для них. Та істота, що займе ваше місце, не піклуватиметься про Віку і не любитиме вашу маму. До того ж наші фахівці на певний час нададуть допомогу вашій родині. Скажімо так: ви раптово отримаєте солідну премію за статтю з офтальмології, опубліковану за кордоном. Ви ж писали її колись і просто забули? Ці гроші ви віддасте мамі. Не хвилюйтеся, у нас усе під контролем.
— Ага, окрім мого дзеркального двійника, який дуже хоче пожити людським життям, — Ліна втомлено всміхнулася. — Якщо гарантуєте допомогу мамі та Віці, то я готова.
— Добре. Якщо ви готові, то ходімо, — Арсеній Вербицький стрімко вийшов із палати.
Ліна поспіхом рушила за ним, кинувши білий лікарняний халат просто на застелене ліжко.
— Заберіть сумочку з документами, — попросив Арсеній, — або надійно сховайте їх для ідентифікації вас як справжньої Ліни Фесенко.
Арсеній спустився сходами до того самого дзеркала між поверхами. Він ледь торкнувся холодної поверхні печаткою на мізинці правої руки. Скло миттєво пішло хвилями. Дзеркало почало світитися і розширюватися, приймаючи обриси дверей, а потім м’яко дзенькнуло, запрошуючи увійти.
Ліна ступила в дзеркальні двері, і блакитне світло поглинуло її. Розплющивши очі, дівчина аж зойкнула від несподіванки. Перед нею, велична й дзеркально холодна зовні, стояла Академія магічних наук Задзеркалля.