2

Глава 2 

Олена сиділа поруч із подругами, слухала сміх Іри, радісні вигуки Віки, але її увага постійно ковзала десь убік. Вона намагалася переконати себе, що це лише уява, що їй просто здається, ніби хтось спостерігає. Та в якийсь момент вона таки піддалася внутрішньому імпульсу й перевела погляд через зал.

І завмерла.

У напівтемному кутку клубу, де світло прожекторів грало червоними й золотистими відблисками, сидів він. Артем. Його було важко не помітити: широкі плечі, спокійна постава людини, яка відчуває себе господарем будь-якого простору. В руках — келих бурштинового віскі, який він тримав так невимушено, ніби той був продовженням його пальців.

Та не це змусило її серце обірватися.

На його колінах, вигинаючись у спокусливій позі, сиділа брюнетка. Висока, струнка, у блискучій обтислій сукні, що ледве прикривала стегна. Артем тримав її міцно, майже брутально: одна його рука з притиском лежала на її талії, друга нахабно ковзала по стегну. Брюнетка сміялася й шепотіла йому щось на вухо, але він навіть не дивився на неї.

Його погляд був прикований до іншої. До Олени.

Він дивився так, ніби саме вона зараз сиділа в його обіймах. Його очі палали хижим вогнем, наче він роздягав її без жодного доторку, без дозволу. Усе його тіло говорило: «Я можу мати будь-кого. Навіть тебе».

Олені здалося, що повітря навколо стало густішим. Їй хотілося схопитися й утекти, але ноги приросли до підлоги. Вона відчула, як до горла підкотив клубок, а по спині пробіг холодний струмінь.

І що найгірше — вона знала, що він робить це свідомо. Йому було байдуже на ту брюнетку. Це була лише декорація, випадковий реквізит у його грі. Увесь цей демонстративний спектакль він влаштовував для неї. Для Олени.

Її пальці стисли келих так сильно, що вона боялася, що той от-от трісне. Усередині змішалися злість і огида, сором і тривога.

Вона відвела погляд, але навіть із заплющеними очима бачила його важкий, пронизливий погляд.

«Придурок…» — прошепотіла подумки. Та серце не слухалося, воно калатало так, ніби він справді сидів поруч і торкався її, а не чужої дівчини.

— Оленко, ти чого така? — голос Іри вирвав її з полону власних думок. Подруга нахилилася ближче, придивляючись до її обличчя крізь тьмяне світло. — Ти бліда, як стіна.

Олена здригнулася й поспіхом поставила келих на стіл, боячись, що ще мить — і він вислизне з її рук.

— Усе нормально, — прошепотіла вона, намагаючись зобразити усмішку. — Просто… шумно. Я не звикла.

— Ну ще б пак, — втрутилася Віка, розчервоніла від шампанського й веселощів. — Це ж клуб, а не бібліотека! — вона засміялася й плеснула Олену по руці. — Не переймайся, скоро втягнешся.

Іра ж дивилася серйозніше. Вона добре знала подругу й не вірила цій натягнутій усмішці.

— Якщо тобі погано, можемо вийти на свіже повітря, — тихіше сказала вона. — Не треба мучити себе.

Олена похитала головою. Їй було соромно зіпсувати свято Віці, і ще більше — визнати, що її стан насправді пов’язаний не зі «шумом», а з тим чоловіком, який сидів у кутку клубу з чужою жінкою в обіймах.

— Я впораюся, — відповіла вона твердіше, ніж відчувала всередині. — Справді. Це ж день народження Віки.

— От і правильно! — вигукнула Віка, навіть не помітивши їхньої напруги. — А тепер тост за дружбу! — вона підняла келих і, не чекаючи згоди, чокнулася з ними обома.

Олена підняла свій келих теж. Усміхнулася, зробила ковток. Але навіть крізь сміх і вигуки подруг вона відчувала важкий, гарячий погляд на собі.

Він не відпускав її.

Олена більше не могла сидіти. У клубі було задушливо, музика била в скроні, а чужі голоси зливалися в один гул. Вона вибачилася перед подругами, з удаваною легкістю кинула:

— Я на хвилинку, свіже повітря.

Віка махнула рукою, не надаючи значення, а Іра тільки стурбовано стиснула губи, але промовчала.

Вийшовши назовні, Олена глибоко вдихнула прохолодне нічне повітря. Було вже за північ. Київ спав і не спав одночасно — вогні ліхтарів розливалися по вулицях, чути було віддалені звуки машин. Вона сперлася на перила біля входу й заплющила очі.

“Спокійно. Просто заспокойся. Це лише клуб. Ти доросла. Ти в безпеці…” — повторювала вона подумки, наче мантру.

Та спокій тривав рівно кілька секунд. За спиною пролунали кроки. Важкі, впевнені.

— Не твій світ, малеча, — почувся знайомий голос. Низький, глузливий, хриплуватий.

Олена стиснула кулаки. Вона не мусила навіть обертатися, щоб зрозуміти, хто це.

— А ви, мабуть, вважаєте себе його королем? — різко відповіла вона, все ж повернувшись.

Перед нею стояв Артем. Високий, зухвало розслаблений, у чорній сорочці, рукава якої були підкочені, відкриваючи сильні передпліччя. У його очах світилася насмішка, а в куточках губ грала самовпевнена усмішка.

— Королем? — він примружився, зробивши крок ближче. — Можливо. Хоча радше тим, хто визначає правила гри.

— А ще тим, хто принижує жінок заради розваги? — Олена не стримала отрути в голосі. — Гарне досягнення.

Артем тихо засміявся. Цей сміх був небезпечним — не щирим, а таким, що змушував її відчувати себе маленькою мішенню перед хижаком.

— У тебе гострий язичок, лялько, — він нахилився трохи ближче, майже на рівень її обличчя. — Але знаєш, мені цікаво… Чому ти так на мене реагуєш? Інші зазвичай мріють, щоб я взагалі звернув на них увагу.

— Можливо, тому що я не “інші”, — холодно відрубала вона, піднявши підборіддя.

На мить їхні погляди зійшлися. Його — важкий, повільний, наче він оглядав здобич. Її — гострий, сповнений відрази й водночас… чогось такого, що вона відчайдушно намагалася приховати навіть від себе.

Артем відступив на півкроку, ковзнувши по ній поглядом зверху вниз так відверто, що щоки Олени обпекло.

— Ти цікава, — мовив він майже задумливо. — І мені чомусь здається, що ми ще побачимося. Дуже скоро.

Він розвернувся й пішов назад у клуб, навіть не озирнувшись.

Олена залишилася стояти сама, стискаючи перила так, що пальці побіліли. Її серце шалено билося в грудях, а єдина думка, яка проривалася крізь шум крові у вухах, була: