1

Серпень  

Київ 

Було пізнє літо, вечір пʼятниці. На вулиці, освітленій ледь теплим світлом ліхтарів, повітря ще зберігало денну спеку, але вечірня прохолода вже робила його приємним. Олена Савченко сиділа перед дзеркалом у своїй маленькій квартирі в центрі міста і довго приміряла одяг, намагаючись виглядати непомітно. Півтора року роботи фізіотерапевтом у реабілітаційному центрі навчили її приховувати емоції та не виділятися серед людей.

«Я не можу розчарувати Віку у її день народження…», — думала вона, дивлячись на легку сукню кольору темного марсала. Вона вибрала простий крій, без зайвих блискіток, щоб не привертати зайвої уваги, але достатньо елегантний, щоб виглядати охайно. До сукні підібрала чорні балетки і маленьку сумочку на плече. Макіяж був ледь помітним: трохи туші, світло-рожевий блиск для губ і легка підводка для очей — усе це робило її обличчя свіжим, але не кидаючимся в очі.

Сидячи перед дзеркалом, вона не могла не згадати дитинство. Минуле, яке вона завжди намагалася заховати глибоко, іноді проривалося у вигляді тіні суму чи відчуття небезпеки. Тінь чоловіка тітки, його загрозливий погляд і те, як вона тоді почувалася безпорадною… Ці спогади нагадували про страх і обережність, які тепер керували її життям і не дозволяли відчути справжнє жіноче щастя. Але сьогодні вона мусила зібратися і піти — для Віки, для того, щоб зробити її день особливим. Їхня дружба варта невеликої жертви. 

Викликавши таксі, Олена зітхнула і ще раз перевірила дзеркало: волосся акуратно зібране в низький хвіст, обличчя спокійне, хоча серце трохи б’ється швидше, ніж зазвичай. Вона вийшла з квартири, закрила двері і зробила глибокий вдих літнього вечора. Десь на вулиці вже гриміли музика і сміх, а нічний клуб, де мало відбутися святкування, знаходився всього за кілька кварталів, на одній з центральних вулиць міста.

Ця ніч обіцяла стати іншою. Вона відчувала тривогу і цікавість одночасно, не підозрюючи, що її життя більше ніколи не буде таким як раніше. 

Вихід з таксі здався Олені довгим. Вона підходила до нічного клубу, де вже чутно було басову музику, сміх і дзвін келихів. Перед входом стояла охорона, перевіряючи гостей. Олена відчула легке хвилювання — вона нечасто бувала в подібних місцях, тому намагалася виглядати максимально стримано і непомітно, щоб не привертати увагу.

Щойно вона простягла документи охоронцю, поряд з нею з’явився чоловік у строгому костюмі. Він був високий, темне волосся акуратно зачесане назад, погляд холодний й проникливий. «Буров, цю особу не впускати», — нахабно промовив він у вухо молодшому охоронцю. «Здається, вона переплутала нічний клуб із ляльковим театром».

Незнайомець не лише словами, а й поглядом відверто глузував над нею. 

Олена відчула, як обличчя миттєво червоніє, а серце забилося швидше. Їй хотілося провалитися крізь землю. Вона, яка завжди тримала себе в руках, тепер відчувала безпорадність і сором одночасно.

«Хто… що?» — ледве прошепотіла вона, намагаючись не показати здивування і приниження. Але чоловік, здається, навіть не помітив її роздратованого погляду. Він уже відвернувся, немов це була просто розвага для нього — маленьке приниження однієї людини серед сотні гостей.

Олена зробила глибокий вдих, відштовхнула сором і мовчки посміхнулася охоронцю, сподіваючись, що він все ж пропустить її всередину. Їй залишалося лише пройти повз Артема, який стояв, ніби хижак, спостерігаючи за кожним її рухом. І хоча в її серці промайнув страх, з’явилося й легке роздратування — як він смів оцінювати її, навіть не знаючи нічого про неї?

Це була перша зустріч, і вже з неї почала формуватися неприязнь, яка, вона ще не знала, стане фундаментом їхніх майбутніх стосунків. 

Олена ненадовго відвела погляд від охоронця і знову подивилася на чоловіка, який нахабно сміявся, здаючись їй ще більш дратівливим, ніж минулося хвилиною. Він був високий і широкоплечий, темне волосся акуратно зачесане назад, а погляд — холодний і проникливий, ніби він постійно оцінював усе навколо, включно з нею. Чорний костюм і легка недбалість у поставі створювали образ людини, яка звикла отримувати все, що забажає, і яка не терпить перешкод.

Олена відчула внутрішній спалах гніву. Їй страшенно хотілося вдарити його по обличчю, щоб він зрозумів, що не всі люди такі безпорадні, як він думає. «Дзвінкий ляпас на його пиці…», — промайнуло в думках. Але вона знала: подібне закінчується лише неприємностями для неї. Краще просто ігнорувати його, дочекатися, поки цьому придурку набридне кепкувати, і пройти далі.

Вона зробила глибокий вдих, випрямилася й підняла голову. Серце ще трохи калатало, але внутрішній гнів змінився холодною рішучістю. Не дозволяти йому керувати її емоціями — це було зараз головне. І вона вирішила: хай він грається скільки завгодно. 

— Ти куди зібралася, мала? — нахабно кинув Артем, зупинивши Олену на вході. — Тут вистави для дорослих, а ляльки на мотузках — в іншому місці!

Олена відчула, як обличчя миттєво спалахнуло червоним. Серце калатало, а всередині зрівся гнів. Їй страшенно хотілося відповісти різко, дати відсіч, але вона знала: якщо зірветься, Артем тільки здобуде перевагу.

— … — мовчала вона, стискаючи кулаки, відчуваючи, як напруга піднімається всередині.

Артем нахилився трохи ближче, голос став ще холоднішим і зневажливішим:
— Давай, йди, пташко, або хочеш, щоб я показав, як поводитися в реальному світі?

Олена глибоко вдихнула, випрямилася і підняла голову. Серце калатало, але вона тримала себе в руках. Мовчання було її зброєю. Краще чекати, поки цьому нахабному придурку набридне кепкувати, і лише тоді пройти далі до подруг, які навіть не уявляють у яку халепу втрапила Олена.

—  Послухайте! — Олена не витримала й підняла голос, звертаючись до охоронця. — Ви тут стоїте, за всім  спостерігаєте, а порядок навести не можете. Хіба ви не бачите, як поводиться цей хам? Він глузує наді мною, а ви просто мовчите. А ще охоронцем називаєтеся!

Охоронець трохи розгубився, але промовчав, кинувши короткий погляд на Артема. Той стояв позаду, мов тінь, і продовжував дивитися на Олену з легким прищуром і насмішкою.