Розділ 5

Ми вийшли з кав’ярні мовчки.

Я шукала її очима — у відображеннях вітрин, у темних вікнах припаркованих авто. Львів здавався надто тісним. Надто спостережливим.

— Не крути головою, — тихо сказав Марк, відкриваючи мені дверцята свого авто.

— А якщо вона справді тут? — прошепотіла я.

— Тоді в неї дуже нудне життя.

Я сіла на переднє сидіння біля водія. Усередині пахло шкірою і холодом. Марк обійшов авто, сів за кермо.

Телефон знову засвітився.

Фото.

Я відкрила — і в мене стиснуло горло.

Це було знято щойно. Я і Марк біля кав’ярні. Його рука на дверях. Мій погляд піднятий на нього.

«Ахахах. Тобі личить роль коханки».

— Дістала, дурепа, — сказала я хрипко.

Марк глянув на екран лише на секунду. Його щелепа напружилась.

— Це добре.

— Добре?! — я повернулася до нього різко.

— Так. Бо коли люди мають стільки злості, то самі можуть у халепу скочити, яку ж і затіяли.

Світлофор попереду перемкнувся на червоне. Машина зупинилась. Місто навколо рухалось, гуділо.

А всередині стало тихо.

Я відчувала, як у мені піднімається щось гірке. Схоже на… на приниження.

— Я не коханка, — прошепотіла я. — Я навіть…

Я замовкла.

— Навіть що? — спокійно спитав Марк.

— Навіть не знаю, хто Ви для мене, чи ти для мене.

Він повернувся до мене повільно. Погляд темний, ніби два вуглика дивилися просто в душу.

— Я не твій ворог, — сказав він.

— У цьому світі закулісних війн я не вкурсі хто мені друг, а хто ворог. Такі як ви грають звичайними людьми ніби в шахи.

— Тебе я не пересуваю, Зірко, — ах, як же він вимовив це «Зірко», аж звело низ живота. Мене так називають лише друзі. Мабудь почув від Ярика. 

— Ні? — я нервово всміхнулась. — Ви буквально вивели мене на каву, коли я не хотіла. Хіба це не…

— Як що? — тихо.

Слова застрягли.

Бо правда була в тому, що я пішла сама. Хіба сильно пручалася і била в груди цього кремезного красеня?

Червоне світло все ще горіло.

— Я не ваша стратегія, — сказала я м’якше. — Сама не розумію хто я, але…

Він дивився на мене так, ніби зважував кожне слово.

— Ти проблема, — сказав він раптом.

Я завмерла.

— Вибачте?

— Ти проблема.

Повітря між нами стало густим.

— Ви завжди так чесні? — прошепотіла я.

— Ні.

Моє серце зі страхом почало битися швидше. Його погляд ковзнув по моїх губах — і затримався.

Світлофор перемкнувся на зелене.

Машини позаду загуділи.

Марк не рушив.

— Їдьте, — сказала я тихо, не відводячи очей.

Він не відповів.

І раптом — різкий рух керма. Машина звернула праворуч, на вузьку вулицю, де майже не було руху. Ще кілька метрів — і він зупинився біля старого кам’яного фасаду.

Тиша.

Моє дихання занадто гучне.

— Що ви… — почала я.

Він відстебнув ремінь безпеки.

Його рука потягнулась до мого плеча — зупинилась за сантиметр.

— Скажи “ні”, якщо це помилка, — сказав він тихо.

Замість цього я прошепотіла:

— Ви зупинилися… для чого?

Його губи ледь сіпнулися і тоді він поцілував мене. Це було жорстко, нахабно. Блін, та він перейшов усі межі дозволеного в моїй свідомості і… загалом. Хіба хтось так робить? Ми ж лише познайомилися.

Я вдихнула різко, хоча і так не вистачало повітря. Але тіло не слухалося. Невже воно настільки спрагло по пристрасті, чоловіку, що не дає мені відштовхнути цього нахабу?

Капець! Це було так неправильно і невчасно.

Його теплі впевнені пальці торкнулися моєї щоки. Він стиснув керуючи повністю цим поцілунком. Блін, та я таке лише у фільмах бачила.

Поцілунок став глибшим.

Моє тіло зрадило мене першим — пальці вчепилися в його піджак. Я відчула, як його рука ковзнула по моїй талії, притискаючи ближче.

Світ зник.

Були тільки його губи.

І те, як всередині  повільно і  небезпечно щось плавилось.

Він відірвався першим.

Дихання важке. Погляд темніший, ніж раніше.