Розділ 4

Повідомлення Мілани досі палило екран.

Як же повірити, що колишній подрузі і правда башку знесло? Я перечитала його втретє і відчула, як у грудях піднімається знайомий, дурний тремор — той, що робить людину слабкою ще до удару.

— Ти зблідла, — тихо сказав Ярик.

Він стояв біля вікна студії, ніби охороняв мене від цілого Львова. Його гітара — під рукою, як завжди. Носиться з нею, я от я з пензлями і фарбами. Тільки мій бізнес більш прибутковий. Він дивився на мене тим теплим поглядом, від якого зазвичай ставало легше. Я любила, коли він просто був поруч.

Але зараз… ближче, ніж треба, стояв Марк.

— До дев’ятнадцятої ще дві години, — сказав Марк. — І нам потрібно щось перекусити.

— Я не голодна, — відрізала.

— Це не питання голоду. Якщо не буде контакту із тілом, то нічого доброго не вийде.

— Я не під Вашою опікою, Марку.

— Хіба? — хитро посміхнувся.

Я помітила, як у Ярика кулаки стиснулись від нахабності нашого нового знайомого.

— Якщо ви підете разом, то я йду з вами, — втрутився Ярик.

Ще мені лише ревності Ярика в придачу на сьогодні не вистачало.

— Ярик, — попросила я. — Будь ласка. Не зараз.

Він зупинився. Я бачила, як йому боляче ковтати це “не зараз”.

Марк повернувся до мене.

— Я не прошу, — сказав він тихо. — Я пропоную те, що краще. В мене є досвід подібних війн.

— Я сказала, що я не голодна.

Він зробив крок ближче.

— Подивись на мене, — сказав він.
Швидко цей чоловік на «ти» перейшов. А я теж повина? Блін, не знаю. Але зараз лякала його присутність. Він стояв так близько і дивився мені просто у вічі.

— Я дивлюсь.

— Ні. Ти дивишся повз, — його голос став нижчим. — Подивись на мене.

Я зненавиділа, що моє тіло слухається. Я дивилася у його карі очі і бачила там… спокій,

— А якщо я скажу “ні” ще раз? — прошепотіла я, — Я не звикла їсти, коли є невирішені справи.

Його губи ледь сіпнулися.

— Тоді я скажу: “Добре”, — відповів він. — І ти програєш цю війну в перший же день.

Мені хотілося впертися. Стояти до кінця.

— П’ять хвилин, — сказала я сухо. — Швидко поїмо.

Ярик опустив погляд. Я відчула його мовчазну образу, як тінь на стіні.

— Ярик, — сказала я м’якше. — Я швидко.

Він кивнув, але не подивився на мене. Це було гірше за крик. Просто стискаючи гітару вийшов зі студії.

За ним вийшла я і Марк.

На вулиці Львів дихав швидкістю, наполегливістю, впевненістю і кавою. Люди бігли, сміялись, жили — ніби моя війна не існувала.

Ми пройшли кількадесят метрів до маленької кав’ярні, де завжди було тісно. Марк обрав не ту, що ближче — а ту, де менше людей і є куток біля вікна.

— Ти завжди сам обираєш, що кому найкраще? Тут не одна ця кав’ярня.

— Завжди, — коротко відповів.

Він замовив швидко — американо для себе, капучино для мене, не питаючи.

— Я не казала, що хочу капучино.

Марк поглянув на мене, і в його погляді було щось майже ледаче.

— Тобі краще більше цукру. Допомагає непогано при відчутті страху.

Я відкрила рот — і не знайшла відповіді.

Коли чашка стала переді мною, я обхопила її долонями, ніби грілася.

— Пий, — сказав Марк.

— Я не собака, аби мені наказували.

— Ти вперта, — констатував він. — Собаки більш слухняні.

Я підняла очі, але не встигла заперечити.

— На зустрічі з орендодавцем ти не виправдовуєшся. Не пояснюєш. Не розповідаєш про дітей. — Він говорив спокійно, але кожне слово лягало, як цвях. — Ти кажеш: “Є замовна атака. Я подаю позов. Будь-яке розірвання договору зараз буде незаконним і спричинить наслідки.” І все. Крапка.

— Це звучить… якось холодно, — прошепотіла я.

— Холодно — це добре, — відповів він. — Тепло залиш для мене.

Що? Що він щойно сказав? Так захотілося кавою кинути в нього. Бач, тепла йому не вистачає!

Марк нахилився ближче через маленький столик.

— І ще, — сказав він зовсім тихо. — Якщо зустрінеш Мілану, теж будь холодною. Не вздумай згадувати минуле і теж тиснути на жалість.

— Але, я ж знаю її. Вона повина зрозуміти… якщо правда, ми зустрінемось віч на віч.

— Ти знала її версію, — поправив Марк. — Люди, які виходять заміж за гроші, швидко вчаться: любов — це слабкість. Влада — це все.

— Ви багато знаєте про владу, — я гірко усміхнулася. Знову перейшла на «Ви», бо трясця геть не можу зрозуміти, як правильно з цим чоловіком спілкуватися. Я ніби підлегла, але чому ж він перейшов на «ти?»

Марк подивився на мої губи на секунду довше, ніж треба.

— Так, — відповів він. — І про слабкість теж.

Це прозвучало так, ніби він визнав щось про себе. Майже. На міліметр.

Я зробила ковток капучино — і відчула, як тепле, солодке тягнеться по горлу, повертаючи мене в тіло.

— Ти вже не тремтиш, — сказав Марк.

Я хотіла заперечити — і тільки тоді помітила: справді.

— Це… кава, — пробурмотіла я.

— Це відчуття контролю, — сказав він і раптом поклав пальці на край мого блюдця, дуже близько до моєї руки. Не торкнувся — але майже. — Ти вмієш тримати себе. Просто сьогодні тобі треба було нагадати про це. У нашої психіки є різні частини. Головне знати, коли і як їх активовувати.

Я ненавиділа, що мені приємно від його тону. Ненавиділа, що від цього “майже” у мене в животі стискається.

Телефон завібрував на столі.

Номер невідомий.

Одне повідомлення:

“Бачу, ти вже з охоронцем. Солодко.”

У мене похололо під шкірою.

Я підняла очі. Марк уже читав екран.

— Вона близько, — сказав він.

— Тут? — прошепотіла я.

— Так, — Марк підвівся повільно, ніби нічого страшного не сталося. — Допивай. Ми йдемо. І запам’ятай: якщо вона бачить — значить, вона нервує. Не вірить сама, що все під її контролем.

Я встала. Коліна були трохи ватяні, але всередині вже не було паніки — була злість. Як вона може зараз слідкувати за мною? Невже багатіям немає чим займатися в житті?