Розділ 3

Ручка дверей була холодною, але долоня Марка — ні.

Я ненавиділа себе за те, що помітила це. Ненавиділа ще більше, що в ту секунду мені стало легше, ніби тепла впевненість його шкіри могла заткнути дірку в моїй свідомості.

— Я відкрию, — тихо сказав Ярик позаду.

Марк навіть не глянув на нього.

— Відкриваю я, — спокійно сказав Марк.

— Це її студія, а не Ваша, — не здався Ярик.

Я затисла пальцями перенісся на секунду, щоб не зірватися. Двоє чоловіків за моєю спиною сперечалися про те, хто “має право” діяти, а я стояла між ними, як предмет угоди.

— Досить, — сказала я.

Марк з цікавістю поглянув на мене.

— Тоді давайте Ви, — сказав мені.

— Краще Ви, я все не можу зібратися.

Ярик пробурмотів щось під ніс.  Його плечі були напружені, як струни на гітарі.

Марк відкрив двері.

Світ одразу увірвався всередину — шумом, холодом, запахом мокрих пальт і кави з вулиці. На порозі стояли двоє: хлопець із мікрофоном і дівчина з телефоном на стабілізаторі, який світився червоним кружечком запису. Вони усміхалися так, як усміхаються люди, які прийшли “просто поговорити” — і саме ця усмішка була найогиднішою.

— Добрий день! — проспівав хлопець. — Ми з… (він назвав канал, який я десь бачила в рекомендаціях). У нас буквально хвилинка. Можна коментар щодо звинувачень у плагіаті?

Дівчина одразу навела камеру на мене, не питаючи дозволу. Я відчула, як мене ніби роздягнули на очах у вулиці.

Марк зробив півкроку і опинився між камерою і моїм обличчям так точно, ніби це був відпрацьований рух. Він не закрив мене повністю. Лише змістив фокус.

— Ви знімаєте в приватному приміщенні без згоди, — сказав Марк рівним тоном. — Це порушення.

Хлопець усміхнувся ширше.

— Це публічний простір, тут відкрита студія…

— Це приватна власність, — перебив Марк. — І ви зараз стоїте на порозі. Я ще раз прошу припинити запис і отримати згоду.

Дівчина з камерою кинула швидкий погляд на хлопця: “що робимо?”. Вони не любили, коли з ними говорили так юридично.

— Ми ж нічого поганого, — хлопець зробив вигляд, що ображений. — Людям цікаво почути позицію пані Зоряни.

— Позицію людини ви почуєте від самої людини, — сказала я, і голос у мене вийшов твердішим, ніж я очікувала. — Але не в форматі “прийшли з камерою й тиснемо”. Ви хочете позицію — домовляйтеся.

Хлопець моргнув. Я побачила, як його мозок швидко перебудовується.

— Але ж… — він спробував натиснути, — у статті є порівняння робіт. Ви визнаєте…

— Я нічого не визнаю, — відрізала я. — Бо я не винна.

— А як тоді поясните схожість?

Я хотіла сказати “так буває”, але зрозуміла, що це слабко. Я подивилася прямо в об’єктив — так, ніби дивилася в очі людині, яка мене обмовляє.

— Я поясню це офіційно, — сказала я. — Зараз у мережі поширюється неправдива інформація. Я готую правову відповідь. Попросіть у своїх редакторів дочекатися фактів, а не гнатися за сенсацією.

— То ви подасте в суд? — пожвавився хлопець. Це вже буде цікавіше.

— Так, — сказала я. — І на авторів публікації, і на тих, хто поширює наклеп.

Дівчина з камерою знову підняла стабілізатор, але Марк рухом долоні зупинив її — без дотику, лише жестом.

— Запис припиніть, — повторив він. — Ви вже отримали коментар. Далі — письмово через юриста.

Хлопець відкашлявся, намагаючись зберегти обличчя.

— Ми просто виконуємо роботу.

— Тоді виконуйте її якісно, — спокійно відповів Марк. — Бо зараз ви виконуєте чиюсь замовну атаку. І якщо ви не розумієте різниці — у вас проблеми як у журналістів.

Я побачила, як у хлопця посіріла усмішка.

— Ви хто такий? — різкіше спитав він.

Марк вперше усміхнувся по-справжньому.

— Людина, яка знає, хто вам надіслав цей “інфопривід”, — сказав він. — І яка може зробити так, що ваш редактор наступного разу десять разів подумає, перш ніж посилати вас тиснути на вчительку малювання.

— Ви нам погрожуєте? — хлопець підняв мікрофон, ніби це була зброя.

— Я вас попереджаю, — відрізав Марк.

Між ними повисла тиша. Вона тривала дві секунди — і в ці дві секунди я відчула, як вулиця, Львів, моє життя — все зібралося в вузол. І як Марк тримає цей вузол двома пальцями.

Хлопець нахилився ближче до мене, намагаючись обійти Марка.

— Пані Зоряно, скажіть чесно, ви знали ту художницю, в якої нібито запозичили…

— Та я ж уже все вам сказала!

— Так люди мають право знати!

— Люди мають право не бути використаними, — сказав Марк і раптом став ще холоднішим. — Відійдіть від дверей.

Його голос прозвучав так, що хлопець машинально зробив крок назад. Дівчина з камерою теж відступила, нервово глянувши на свій екран.

— Добре, — процідив хлопець. — Ми ще повернемося.

— Не сюди, — спокійно відповів Марк. — Бо наступного разу я викличу поліцію й додам заяву про порушення приватності.

Вони ще секунду постояли, ніби чекали, що ми здамося. Потім розвернулися й пішли вниз по сходах.

Двері зачинилися. Повітря в студії стало тихішим, але моє серце ще довго билося так, ніби камера стояла навпроти.

Я не одразу змогла повернутися від дверей. Долоні в мене були вологі.

— Ти молодець, — сказав Ярик тихо.

Я повернула голову. Було видно, що Ярик про мене хвилюється. Але що він може зробити? Вуличний музакант, який ніколи не мав хисту до дорослих рішень. З Яриком ми знайомі ще з дитинства: ходили разом у садочок, потім, коли я була в 11 класі він перейшов у мою школу. Тоді у нас були навіть ніби стосунки. Ми поцілувалися і я була в захваті від того, що у мене з’явився хлопець. Але потім… Постійні дівчата, фанатки-малолітки, які вішалися «крутому» гітаристу на шию все зруйнували.

«Творчий чоловік – горе в сім’ї» — говорили мені тоді батьки. І думаю, вони мали рацію. Я і не з тих, хто в омут з головою.

«Ти просто ще не кохала» — якось сказала Мілана, коли ми були ще подругами.
І… можливо. У свої тридцять я і справді ніколи не відчувала того, про що пишуть книги і знімають численні серіали.

Для мене Ярик – перше кохання. Якщо можна це так назвати. А далі… були хлопці в університеті. Але мені просто подобалося мати хлопців, приймати подарунки і разом весело проводити час. Зараз же зі стосунками набагато важче, бо на них ніби немає сил і енергії. У вільну хвилину, а таких за мою кар’єру приватної вчительки з малювання, було не багато – я просто намагаюся займатися власним тілом, зовнішністю. Для чого мені кохання, якщо і так все добре?