Розділ 2

Ім’я на екрані: Мілана Білозір.

Я стояла так близько до Маркового телефону, що бачила ледь помітні подряпини на захисному склі. Ніби світ спеціально підкреслював: це не сон і не “зрада інтернету”. Це все реально.

— Ні, — вирвалося в мене. — Це… не може бути вона.

Марк не моргнув.

— Вона.

— Ми були… — я зробила ковток повітря, але легені не заповнилися. — Вона була моєю подругою.

— “Була” — ключове слово, — відрізав він.

Я вп’ялася поглядом у екран, наче могла стерти ім’я силою думки. У голові спалахнув Львів п’ятирічної давності: ми з Міланою сидимо на підвіконні в гуртожитку Академії, п’ємо дешеве вино з пластикових стаканчиків і сміємося, бо нам здається, що все ще попереду, і ніхто нас не змінить. Вона тоді говорила про кар’єру так, ніби це рівна, акуратна лінія на папері.

А потім з’явився він — її “багатий чоловік”. Не з казок. З тих реальних, де багатство пахне не золотом, а старістю, владою і байдужістю до всього, що не стосувалося грошей. Вона швидко перестала приходити на наші виставки. Швидко перестала відповідати на повідомлення. Швидко почала “випадково” з’являтися в тих самих місцях, де я продавала роботи… і говорити людям: “Ой, це ж така гарна ідея, я щось схоже робила, але ніби трішки краще”.

Я тоді проковтувала такі її репліки, бо не хотіла сварок.

Тепер дружба стояла переді мною у вигляді заголовка “львівська художниця краде”.

— Вона не могла… — я прошепотіла більше для себе. — Навіщо їй це?

Марк нарешті опустив телефон і подивився на мене так, ніби я щойно запитала: “Навіщо людям війни?”

— Бо може, — сказав він. — Вона досить впливова світська левиця. Десь дорогу їй перейшли.

Я стиснула щелепи.

— Ви її знаєте?

— Не так її, як її чоловіка, — відповів Марк.

У мене по шкірі побігли мурашки.

— Знищити когось на подобі Вас  — для них не проблема. Білозір просто замовила це. А займаються цим вже інші люди.

Я зробила крок назад, впираючись у край столу. Пальці намацали холодну баночку з пензлями. Реальні речі. Реальні. То невже і це все насправді?

— Якщо це вона… — я підняла очі. — То чому Ви прийшли до мене? Ви ж сказали, що керуєте медіа. Ви… з її боку?

Марк ледь всміхнувся. Це була не тепла усмішка. Скоріше — короткий спалах: “цікава думка”.

— Якби я був з її боку, Ви б уже не стояли тут, Зоряно.

— Це звучить як погроза.

— Нехай.

Мене почало трясти. Від злості — більше, ніж від страху.

— Добре. Ви знаєте, хто це робить. Ви знаєте, що буде далі. То скажіть: що мені робити?

Він нахилив голову, ніби оцінив, як звучить моє “скажіть”. У мене це було не прохання, а вже вимушена довіра.

— Спершу — заспокойтеся, — сказав він.

— Не смішіть.

— Я не смішу. Вам потрібно прийняти все як є.

Я хотіла відповісти гостро, але телефон у нього завібрував. Марк глянув на екран і без звуку вилаявся — тільки щелепа напружилась.

— Вони вже біля будинку, — сказав він і сунув телефон мені під ніс.

На екрані — повідомлення: “Ви на місці? Можемо зайти на 2 хв, потрібен коментар. З нами камера.”

Я різко повернула голову до вікна.

На вулиці біля входу справді з’явилися двоє — один з мікрофоном, інша з телефоном на стабілізаторі. Вони не виглядали як монстри. Вони виглядали як звичайні люди, які хочуть зробити роботу. А моя доля — їхній контент.

— Я не вийду до них, — прошепотіла я.

— Тоді вони зайдуть, — спокійно сказав Марк. — У вас же була виставка і, як я розумію, робочий час ще не завершився.

— Та блін!

— Не блін. Просто медіа-бізнес.

Він зробив крок до дверей, і я інстинктивно перекрила шлях плечем.

— Ні. Я не впущу камеру. У мене має бути урок за двадцять хвилин.

Марк на секунду затримав погляд на моїх губах. Для чого я взагалі таке помітила в цю хвилину?

— Граємо так: ви зараз не виходите. Ви даєте мені доступ до ваших соцмереж, і ми публікуємо заяву.

— Я не дам вам доступ.

— Тоді публікуєте Ви. Під мою диктовку.

— А якщо я не хочу ні під чию диктовку? Це моє життя!

Він нахилився ще ближче. Так, що повітря між нами стало щільним. Він не торкався, але я відчула, як у мене під шкірою піднімається тепло — непроханою хвилею. Раптом його обличчя стало так близько, що я подумала, що він мене поцілує. Ні, такого не може бути. Це не логічно. Чому б йому мене цілувати зараз? Ох, скільки у мене часу вже не було хлопця? Років п’ять? Дес’ять?

— Тоді вас з’їдять, — прошепотів мені просто в обличчя. — І вашу гордість теж.

Я хотіла сказати “йдіть звідси”, але в цей момент із вулиці пролунав різкий акорд гітари — наче хтось ударив струни сильніше, ніж треба.

Двері до студії були напіввідчинені для гостей, і я побачила у склі віддзеркалення: Ярик відірвався від гри і дивився прямо на двері цієї будівлі. Його погляд був настороженим.

— Де комп’ютер? — запитав він.

— Там, — я махнула рукою і відступила, бо якщо не відступлю — він просто пройде крізь мене.

Він сів за мій ноутбук. Я бачила його руки — довгі пальці, спокійні рухи. Такі владні чоловіки завжди економлять власні рухи, . Не знаю коли я це зрозуміла, але це помітила ще декілька років назад за татусями дітей, яких я навчала. Ніби кожен жест — це їх рішення.

— Пишіть, — сказав він, не піднімаючи очей. — “Друзі, в мережі поширюється неправдива інформація…”

— Я не буду писати “друзі”, — відрізала я. — Це звучить якось жалюгідно.

Його губи ледь сіпнулися.

— Добре. “У мережі поширюється неправдива інформація. Я готую юридичну відповідь. До завершення перевірки прошу утриматися від висновків.” І далі підпис. Головне аби текст без емоцій.

— Але це холодно якось звучить.

— Холодно значить безпечно, — відповів він.

— А правда? — прошепотіла я. — Правда ж не може холодно звучати!

Марк підняв на мене погляд.