Розділ 1

Я завжди думала, що найгірше, що може статися з художником, — це порожнеча на холсті і в голові. Коли немає ідей. Коли рука більше не може писати.

Сьогодні я зрозуміла: порожнеча — милосердна. Вона не ріже так, як слово, надруковане чужими пальцями.

У моїй студії пахло розчинником, кавою й свіжою деревиною — я вчора до півночі перебирала рами для дитячих робіт. Мені подобалось, коли простір готувався до людей: стіни ніби розправляли плечі, лампи відбивалися у склі, і навіть стара підлога, що скрипіла на бруківчастий лад, звучала для мене урочисто.

Сьогодні в нас була маленька виставка учнів. Нічого “великого” — не галерея, не музей. Просто я, кілька десятків робіт і кілька десятків сердець, які вчаться не боятися фарби і творити.

Я розвішувала листи з підписами. “Марічка, 10 років — «Мій сон»”. “Остап, 14 — «Після грози»”. “Соломія, 16 — «Сонце в кишені»”. У мене аж пальці терпли від того, як вони старались, як вміли бути сміливими, не прикриваючись іронією і невпевненістю.

Коли двері нарешті зачинилися за останньою рамкою, я витерла долоні об джинси й видихнула. Хотілося просто відпочити і присвятити трохи часу для себе.

І тоді завібрував телефон.

Спершу — коротке повідомлення від Олени, мами однієї з учениць:

“Зоряно, вибачте, ви бачили, що про вас пишуть?..”

Далі — від знайомої дизайнерки:

“Ти де? Ти в нормі? Це жарт?”

І нарешті — посилання: просто лінк, від якого в мене під шкірою одразу пішов холод.

Я натиснула.

Сторінка завантажувалася довше, ніж зазвичай, ніби інтернет теж вагався, чи варто показувати мені це. З’явився упевнений заголовок:

“СКАНДАЛ: ЛЬВІВСЬКА ХУДОЖНИЦЯ ВИДАЄ ЧУЖЕ ЗА СВОЄ”

Пальці в мене затрусилися так, що я двічі промахнулася повз скрол.

Текст був написаний грамотно. Не п’яний хейт у коментарях — а зібрана, холодна стаття з тезами, “свідченнями”, скрінами й висновком, який підштовхував читача так непомітно, що він сам не помічав, як стає суддею.

Там було моє ім’я. Назва студії. Адреса. Фото фасаду, зроблене з такого ракурсу, ніби хтось стояв навпроти довго і терпляче, чекав потрібного світла.

І — головне — фото МОЄЇ картини.

Я її написала минулої весни, коли в мене пішла з життя бабуся, і я два тижні не могла говорити ні з ким, окрім фарби. Картина, в якій не було “сюжету”, тільки моє тепле і темне дихання.

Поруч — інша робота. Дуже схожа. Якась “міжнародна художниця”, ім’я якої я навіть не знала. Дата публікації — на два роки раніше. Підпис: “Оригінал”.

Мені захотілося сміятись і блювати одночасно.

Бо це було… неможливо. По-перше, я не крала. По-друге, таке “співпадіння” — надто зручне. По-третє… хто, чорт забирай, взагалі копатиме під мене?

Я проста дівчина зі студією малювання для дітей, яка живе з майстер-класів і дитячих занять, а не з великих продажів. Я не політик, не зірка телевізора, не дружина олігарха.

Але текст робив з мене нахабну фальшивку.

Внизу вже набігли коментарі.

“Та таких повно. Всі вони ‘творчі’ тільки красти вміють.”

“Наші завжди у закордонних крадуть.”

“Перевірити податки! Може, там і діти ‘чорним налом’!”

Коли я дочитала до слова “діти”, у мене в горлі щось клацнуло.

Я відкинула телефон на стіл, ніби він обпік. Стояла й дивилася на свої стіни з картинами учнів — і раптом вони стали незахищеними, оголеними. Ніби зараз хтось вдереться і напише на кожній: “ФЕЙК”,“ФЕЙК”,“ФЕЙК”.

Я ковтнула, силою змусила себе дихати.

“Не панікуй, Зірко. Не влаштовуй собі театр”, — сказала я вголос для себе.

За дверима вже чувся гомін міста, який завжди мене заземлював. Хтось сміявся на вулиці, хтось гримав кавовою чашкою по столику в кав’ярні навпроти. І гітара.

Гітара звучала так близько, ніби грали під моїм вікном. Мелодія була проста, але чиста — як вода, яку п’єш, коли не можеш більше нічого. Я впізнала її ще до того, як підійшла до вікна. Прислухалася, бо ніякої опори більше не мала:

«Все, що я можу пропонувати:
Муркіт, пристрасті, сни і вади,
І солодкі цукерки “Червоний мак. ”
Що у твоїх краях, на яхтах?
Раптом захочеш сказати, Як ти,
Раптом захочеш, ну, то скажи, ти
Як…»

Ярик.

Він часто грав неподалік — на розі, де туристи завжди зупинялися, навіть якщо поспішали. У нього було дивне вміння: він грав так, наче кожна нота — чиясь історія, і він тримає її обережно, щоб не розбити.

Я не знала, чи він сьогодні прийшов “випадково”, чи теж побачив цю брехню про мене, але музика на вулиці раптом стала єдиним нормальним у всьому цьому божевіллі.

Я витерла щоки — тільки тоді помітила, що плакала. Найменше, що сльози роблять з нами — випускають емоцію, яка заважає тілу.

Телефон знову завібрував. Цього разу — дзвінок.

Невідомий номер.

Я дивилась на екран секунд п’ять, ніби це було питання життя і смерті. Потім натиснула прийняти.

— Алло?

— Зоряна Клин? — почула чоловічий, низький, спокійний голос.

— Так.

— У вас зараз у студії виставка, так?

Мене морозом обдало.

— Хто ви?

Пауза. Легкий видих. 

— Марк.

Це ім’я нічого мені не сказало. Але тон… тон був так, ніби моє “хто ви?” його не зачепило. Ніби він звик, що світ питає — і все одно робить, як він сказав.

— Марк хто?

— Марк Княжин. Я добре знаю, у якій Ви зараз ситуації.

Я стиснула телефон так, що кісточки побіліли.

— Я не розумію.

— Зараз ви розумієте лише одне: вас валять. І роблять це так красиво.

Я глянула на екран — засітилося ще три повідомлення, одне з них від батька учениці, який завжди усміхався мені, а тепер писав сухо: “Поясніть ситуацію”.

— У що Ви, Марку Княжин хочете мені запропонувати? Я ж чую, що не просто мене набрали.