КЛІТКА ДЛЯ БОГА

     Ви читали казку «Чарівна лампа Аладдіна»? Напевно, читали. Це класика. І ось, уявіть собі, я її теж прочитав у дитинстві... і прожив життя, не здогадуючись, що коли-небудь опинюся на місці того самого джинна — раба лампи...Тобто,  я вже давно не Теодор Грей... я джинн, ув’язнений у   «лампі».

ВИ, ЧЕСНО КАЖУЧИ, ПОМРЕТЕ!

Великий інфаркт із надривом міокарда. Це вирок для будь-якої людини. Лікар міг би й нічого не говорити.  Проте —   він з'явився прямо до  реанімації, та ще й з якоюсь людиною в синьому балахоні, яка під час усієї розмови стовбичила позаду.

— Я хочу бути з вами відвертим, — з самого початку заявив лікар, — ви помрете; ваше серце надірване, це може статися будь-якої миті несподівано. Операцію чи трансплантацію — не витримаєте. Це просто вже неминуче.

— Навіщо ви мені це все кажете? — похмуро спитав я.

— Я не зможу врятувати ваше тіло,—  пояснив  лікар,— проте ось цей пан,  який прийшов зі мною, може врятувати вашу душу.

І він вказав на  гостя, який тупцював біля входу.

— Я не вірю в життя після смерті,  — відмахнувся я. — І до церкви вже давно не ходжу.

— Ви не зрозуміли, — загадково  посміхнувся  лікар. — Це не пастор і не чернець, він теж лікар, і він може врятувати вас, але, на жаль, без вашого тіла.

— А-а-а! — Згадавши дещо з фантастики, прочитаної у дитинстві,  я навіть спробував пожартувати. —  Вибачте, я не професор Доуель і голову свою вам не заповідатиму

— Це добре, що у вас зберіглося почуття гумору, — нарешті подав голос «балахон». — Та  голову вам відрізати ніхто не буде, не бійтеся.

— А що ж ви збираєтесь зі мною робити? Можливо,  людей заморожуєте? І скільки ви вже оживили з тих, кого  поклали до криги?..

— Дуже добре, — констатував «балахон», підходячи ближче. — Ви зберегли не лише присутність духу, а й продовжуєте тверезо мислити.  Виявляєте аналітичну складову вашого інтелекту. Як я бачу, вас недаремно рекомендували для програми. Відповідаю на ваше запитання:  ні, ми не заморожуємо людей.  І… на жаль, ви праві:  тих, кого  раніше заморозили мої, так би мовити, колеги, — тих  уже не врятувати… Ми  пропонуємо зберегти вашу сутність. Ваш інтелект. Але – на наших умовах.

— Гм... — перше за цей тиждень  спробував оцінити ймовірний розвиток свого майбутнього. Раніше воно було схоже на суцільний морок могильного забуття, тепер почало вимальовуватись щось інше…

— І скільки мені лишилося жити, якщо я не погоджусь? - спитав я у ескулапа.

— Ми все встигнемо, — відповів за нього «балахон». — Вам лише треба підписати кілька паперів і поговорити з родичами, щоб вони погодилися. Бо офіційно ви… чесно кажучи, помрете.

— А що ж  я отримаю натомість, за відмову від залишку свого тілесного життя? — поцікавився я, глянувши у вічі «балахону».

— Інше життя, причому з необмеженим часом...  принаймні, ми так вважаємо. —  «Балахон» трохи знітився. — Але, у будь-якому разі, ви... ваша душа буде жити більше, ніж ваше тіло.

— Припустимо, я погодився. А чого  ви хочете від моєї «душі»?  Не думаю, щоб ви робили мені  подарунок… Якщо вам вдасться здійснити свій проект… я  вам буду щось винен?

«Балахон» дивився на мене прямо, не відводячи погляду, і це говорило про те, що він, принаймні, вірить у свої слова.

—   Якщо все піде так, як ми сподіваємось, — попросимо вас взяти участь в подальших дослідженнях. Надасте неоціненну послугу людству та науці. Тим більше, тут вам боятися вже нічого... А стати зможете —  безсмертним!

     Не скажу, що я погодився відразу.  Була низка сумнівів, які частково підтвердились у майбутньому… Однак вибір лишався  невеликий. Переїхати на два метри під землю —  або, можливо,  жити вічно, тільки на  умовах авторів проекту.

І я зробив  свій вибір. І  став рабом машини.

МЕРЕЖА «R.І.P.book»

 Спочатку все було,  як у казці.

 Я знав, що помер, я бачив свій похорон. Я дивився на натовп  роззяв навколо моєї труни —  за допомогою оптичного апарату, що  носили  за моєю траурною процесією. Моє тіло ховали під землю, — але сам я був в живий… чи, принаймні, так вважалося.  Я заспокоював своїх родичів; я давав інтерв'ю журналістам. Всі косилися на моє неживе тіло — і, чуючи мій голос, самі не вірили у те, що відбувається. П'ять працівників медичної корпорації «Вічність» ходили з відеокамерами;  один — з  мікрофоном і ще один — з динаміком, через який я звертався до присутніх. Завдяки  камерам  я бачив одночасно кілька картинок... Спочатку здавалося, що паморочиться в голові, — але мені сказали,  що  це просто залишкові відчуття, які лишилися в пам'яті. У мене не може бути ніяких головокружінь, бо я фактично знаходжусь в електронній машині, за десяток кілометрів від цвинтаря.

 Після похорону — я годинами спілкувався зі своїми родичами через інтернет. Спеціально для них  дизайнери «Вічності» змоделювали скайп-зв'язок зі мною та зробили  комп'ютерну модель «мене самого» в оточенні звичайних  предметів.

Я познайомився з іншими учасниками програми. Знову ж таки, спілкування всередині машини з такими ж, як ти, —  це зовсім інші почуття і зовсім інші розмови, ніж у «тілесному» світі. Можливо, саме таким віруючі  всього світу уявляли собі рай? Не знаю... але передати вам ці  почуття я навіть і намагатись не буду. Не зможу.

І — так... я познайомився зі Стівеном Хокінгом! Це був найдосвідченіший учасник нашої програми. Довгий час  його інтелект був ув'язнений у немічному, скутому хворобою тілі. Таку ситуацію навіть назвали «ефектом професора Хокінга»: коли розум ув'язнений, він, за відсутністю контакту з тілом, працює з потрійною силою.

         Першим успішним експериментом корпорації «Вічність» було саме перенесення розуму Хокінга до спеціально розробленого  нейрокомп'ютера. Довгий час результат приховували від преси, як і смерть самого Хокінга. Вже знаходячись у машині, — багато років поспіль, він, як і раніше, радував наукову громадськість своїми цінними думками…